Девід Мітчелл

Цікава історична книга, з якої я дізналася багато нового з історії Японії.
Спочатку оповідь здається трохи важкою, але потім звикаєш.
Захопливо спостерігати за азіатськими традиціями очима голандця.

1979 - загадковим чином зникає школяр-хлопчик Нейтан, який прийшов у гості до знайомих матері...
1988 - зникає офіцер поліції Гордон, у якого закрутився роман із привабливою самотньою жінкою, що живе у великому будинку...
1997 - на студентській вечірці пропадає студентка Саллі...
2006 - безслідно зникає Фрея, сестра Саллі...
Усі ці моторошні події відбуваються в одному й тому ж місці...

Дивна вийшла історія. Циклічна, готична, трохи хвилююча...
Раз на дев'ять років у маленькому провулку відчиняються маленькі чорні двері до таємничого особняка, та й то не всім, а тому, у кого особлива душа і кого покликали в гості. Щоразу господарі будинку виглядають по-різному і з різними іменами: жінка з дитиною, молода вдова... Усі, хто прийшов, більше не повертаються, вони залишаються в цьому будинку примарами і з'являються на картинах.

Окремі новели, з різницею в 9 років (як і час зникнення людей у маленькому провулку), зіллються в єдине полотно, а на сцену вийдуть головні герої, щоб розповісти світові загадкову історію життя і наслідки вибору, зробленого давним-давно.

У книзі трапився справжній жанровий коктейль - сучасна проза перемішана з міським фентезі, приправлена часткою містики і прикрашена краплею пригодницького духу.

По суті книжка легка, хоча спершу й абсолютно незрозуміла. Немов барвистий сон, читається вона швидко, залишає приємне відчуття розв'язаної загадки, а і лоскоче нерви...

Трохи напружила кінцівка роману, автор різко занурив нас у заплутаний вир роз'яснень з купою незрозумілих слів. Але загалом я задоволена, що книга потрапила мені в руки.
Чимось нагадало гаряче улюбленого мною Стівена Кінга...

Ця книга мене по-справжньому вразила - цікава, оригінальна, динамічна, непередбачувана, багатогранна, незвичної структури і подачі, з яскравими харизматичними персонажами, за якими цікаво спостерігати, й оригінальною фентезійною складовою, що раз у раз найнесподіванішим чином вривається у плин начебто цілком реалістичної історії. Розповідь охоплює кількадесят років й обертається навколо Голлі Сайкс, але ведеться від імені декількох персонажів.

Кожен розділ книги розказується іншим героєм й відбувається в іншому часовому проміжку. Десь це лиш кілька днів, десь кілька тижнів чи місяців, або ж навіть декілька років. При цьому окремі герої одного розділу - головні, другорядні чи навіть згадані заледве раз - подекуди з'являються в інших розділах з геть іншою важливістю, або й навіть стають головними. Ще одна особливість - кожен розділ має свій характер, ритм і настрій, навіть стиль розповіді різниться.

Упродовж перших чотирьох розділів ми отримуєм крихти інформації про тих, що володіють надприродною силою та втручаються в долі людей. Саме вони були причиною того, що Голлі Сайкс чула голоси в голові, яких інші не чули, знала речі, яких знати ніяк не могла, була рупором для інших сутностей. Саме з ними так чи інакше були пов'язані химерні, а чи й відверто жахливі епізоди життя усіх головних героїв. Та весь цей час інформація про них була фрагментарна, незрозуміла й неповна, не дозволяючи побачити повної картини жахливої реальності. І ось нарешті п'ятий розділ повноцінно знайомить нас з цими могутніми представниками обох сторін, що ведуть запеклу Війну уже багато століть.

Історія в останньому розділі кардинально відрізняється від усіх попередніх. Це світ постапокаліпсису, світ, що зазнав непоправної катастрофи, остаточні наслідки якої ще навіть нікому точно не відомі. Це своєрідний епілог роману, що не тільки підводить усі сюжетні лінії до завершення, але й водночас містить чи не найбільше підтекстів й тем для роздумів.

"Кістяні годинники" - дуже багатошаровий і різносторонній твір. У ньому висвітлено питання політичні й соціальні, психології та філософії, моралі, геополітики, теми воєн, конфліктів і протистоянь. Порушуються також питання глобалізації й діджиталізації та їх потенційних наслідків, екології, релігії й фанатизму… Оця багатокомпонентність й різноманітність подачі вражає. Власне, це одна з найбільш оригінальних й захопливих книг, прочитаних мною цьогоріч.

Ще декілька слів щодо якості самого видання: збільшений формат, тверда обкладинка з тисненням, позолотою і яскравим малюнком, кожен компонент якого доречний і має безпосереднє відношення до тексту, дуже хороший папір та якісний друк. А ще відмінний переклад. Вартість книги чимала, але і якість її безперечна.

Як за маленькими залізними дверима завжди цвіте дивовижний сад, і як дім, що має займати купу місця, поміщається на клаптику землі? Нам розкажуть 5 історій людей, які відчинили ті двері.
Я думала, що це якийсь високопарний магічний реалізм, а це - жахи. Ось так.
По-перше, це дуже гарно написано, просто на вищому рівні. По-друге, було справді захопливо і страшно. Зав'язка була шикарна і моторошна, а от фінал здався слабшим. Містика збереглася, але саспенсу поменшало. Загалом, атмосфера в книзі трохи як у "Твін Пікс", трохи як у "Доктор Сон".
Оформлення у видання фантастично гарне.

«Дім на збіччі» — це незвична й атмосферна історія з елементами містики, яка поступово затягує у свій світ. Девід Мітчелл майстерно передає дивну, тривожну атмосферу старого будинку та життя підлітка, який намагається зрозуміти себе й те, що відбувається навколо. Мова багата, сюжет — багатошаровий. Є щось від готичного роману, але з сучасним стилем. Книга не для тих, хто шукає екшн, а для тих, хто любить повільне занурення в загадковий, трохи лячний світ. Але мені сподобалось .

Уявіть собі темний, вузький, брудний провулок, що вигинається поміж глухими мурами заввишки понад два метри. Він сполучає дві звичайнісінькі вулиці зі звичайними будинками, але вже сам по собі видається доволі моторошним - ідеальна місцина для непомітних злочинів. Такі місця воліють обходити стороною. Але провулок Збіччя приховує таємницю, яку ніхто при здоровому глузді навіть близько не міг би собі уявити. Раз на 9 років в останню суботу жовтня в одній зі стін з'являються маленькі залізні двері. Вони ваблять до себе лиш обраних. Одних веде до них необхідність, інших обов'язок, цікавість, бажання чи надія. Хтось приходить сам, інші у компанії, хтось свідомо й добровільно, когось заманюють обманом. Але у тих, хто потрапить по ту сторону залізних дверей, вийти звідти живими шансів обмаль…

Для тих, хто читав "Кістяні годинники", ця книга від початку буде більш зрозумілою. Їм вже буде відомо, що таке Тіньовий Шлях, Присмерк, Глибинна Течія і кістяні годинники, хто такі Позачасники, Обдаровані і Горологи. Їм не треба буде пояснювати, що це за люди такі, що погляд їх невизначеного, чи радше мінливого, кольору очей важко витримати, а також буде відомо про надчутливих людей, здатних сприймати й відчувати особливі нюанси дійсності, котрі недоступні іншим. У такому випадку концепція світу буде знайомою, однак тут він заграє новими барвами. Якщо ж написане вище вам ні про що не каже, то читання книги подарує ще більше відкриттів і незабутніх вражень. Надзвичайно моторошних вражень…

"Кістяні годинники" мене вразили. "Дім на Збіччі" хоч і розширює той же всесвіт, проте є динамічнішим, лаконічнішим, більш інтригуючим, загадковим, моторошним. З кожною сторінкою гнітюче відчуття страху зростає, жах посилюється, нормальність плавно перетікає в подобу нічного марення, коли рухи здаються скованими, а думки заплутаними, коли розумієш життєво необхідну потребу тікати, мчати чимдуж куди подалі, геть від небезпеки, але… не можеш. Ти тут безпорадний, ти втрапив у пастку. По дурості чи наївності - не має значення, як і твої вік, стать, соціальний статус. Має значення лиш твоя особлива душа. Ти - лиш пальне, що забезпечить безсмертя цим хижакам. Тим, що здатні створювати непідвладний часу обмежений простір реальності, начаклувати живу тривимірну ілюзію, можуть виходити за межі власного тіла, підселяти свої душі в чужі тіла, зазирати в думки. Вони - ті, чиї обличчя ти побачиш останніми: "Реальність переді мною згортається, мов ориґамі, і темніє до чорноти"... а старий годинник з маятником на сходовому майданчику і далі стукотить: крунк-кронк-крунк-кронк…

Ще декілька слів про саме видання: воно прекрасне! Приваблива обкладинка з химерним малюнком, тисненням та елементами з червоним фольгуванням. Збільшений формат, цупкий, гладенький кремовий папір, якісний друк. Переклад/редактура теж чудові, хоч, на жаль, абсолютно без зауважень не обійшлось (найбільше 'муляв' ось цей фрагмент "не завдали собі праці прийти вчасно").

Тисячу осеней я обрала через численні позитивні відгуки, але я не знайшла в ній і половини того, що описували інші: багатошарову історію, сенси, філософські питання, закручений спіральний сюжет...

Перші 100 сторінок я гадала, що сюжет розгорнеться десь буквально поряд, десь тут і зараз, але ні.
Ну добре, ще 100 сторінок крізь невиразні діалоги, які в собі наче і несуть сенс і розкривають персонажів, а наче й ні. Подолавши 450 сторінок, стало на стільки нудно, що навіть інтрига кривавого монастирю мене не затягнула далі читати.

До того ж сам головний герой якийсь, гммм, не надто послідовний? Він їде аби заробити кошти і повернутися до нареченої, яка обіцяла його чекати, але тільки його нога ступає на Дедзіму, він забуває про неї і думає тільки про Оріто. Але зароблені кошти і посаду він не береже, бо не збирається потурати своєму керівництву з незаконним збагаченням за рахунки фірми...

Також не справило враження те, як пише автор: мінімум описів, які б дійсно занурили читача у життя японської факторії 1800 року та багато діалогів, які не чіпляють.

Можливо, я колись подужаю ті 200 останніх сторінок і моє враження докорінно зміниться, але поки так))

«Тисяча осеней Якоба де Зута» Девіда Мітчелла — це книжка, яка затягує з першої сторінки і не відпускає до останньої. Історія про життя й смерть, про віру й сумніви, про кохання, втрати і пошуки себе. Якоб де Зут — герой, чиє життя тче тканину часу і простору, ніби стародавній майстер, що залишає слід у кожній осені.

Мітчелл майстерно плете сюжет, де минуле і майбутнє сплітаються в одне, а читач пізнає не лише драму героя, а й глибокі філософські роздуми про людську природу. Ця книга не про швидкі відповіді, а про тихі питання, які залишаються з тобою довго після прочитання.

Текст багатий на образи і метафори, іноді потрібно зупинитися, щоб відчути всю глибину сказаного. Але це той випадок, коли кожна сторінка варта того, щоб над нею задуматися.

Якщо ви любите історії з багатошаровим змістом і не боїтесь повільного, але змістовного читання — «Тисяча осеней Якоба де Зута» стане для вас справжнім відкриттям. Часом сумно, часом поетично, але завжди — чесно і глибоко.

Я почала читати «Дім на Збіччі» Девіда Мітчелла з якимось легким передчуттям загадки — і не помилилась. Ця книга — наче лабіринт, в якому історії переплітаються і розкриваються поступово, неначе шари тонкого живопису. Головне — не просто сюжет, а атмосфера, що затягує і не відпускає навіть після останньої сторінки.

Персонажі тут не просто герої, вони — живі люди зі своїми страхами, таємницями і несподіваними слабкостями. Їхні долі переплітаються, немов павутиння, і з кожним кроком читач все більше занурюється у цей тонкий психологічний світ. Тут не буде гучних вибухів чи швидких розв’язок — замість цього повільна, майстерна гра зі словами і настроями.

Мітчелл вкладає в текст глибокий філософський сенс, змушує задуматися про пам’ять, час і те, як ми будуємо свої реальності. І це не просто красива метафора — це відчуття, яке не дає спокою, коли закриваєш книгу. І хоча іноді хочеться дізнатися більше, сюжет залишає трохи загадки — як і справжнє життя.

«Дім на Збіччі» — для тих, хто любить книги, що тримають у напрузі думки і душу, хто не боїться повільного занурення і готовий відчути світ на дотик. Це не легке чтиво, але воно того варте — обіцяю, ця подорож залишиться з вами надовго.

Одна з найатмосфершніших книг, яку я читала. Якщо вам потрібен магічний реалізм, щоб познайомитись, то це ця книга. Легко написана, читати потрібно уважно, тоді буде цікаво )

Книга зачепила, бо пройшло вже достатньо часу, як я її прочитала, а у мене досі не проходить важкенький осад після неї і бажання аналізувати прочитане.

Якщо не читали Мітчелла, то краще почніть з Дому на Збіччі. Якщо вам сподобається стиль автора там, то і Годинники будуть цікаві. Але помножте прочитане в Домі на 5. Годинники мають таку ж структуру, але розділи набагато більші і деталізованіші — читати цю книгу явно важче.

Всі пояснення явищ, процесів та термінів починають з’являтись тільки в останній третині книги. Тож до цього ви пробираєтеся крізь фентезійну частину, мов сліпе кошеня.

Кожен окремий розділ цікавий сам по собі, але мені було забагато описів природи чи чогось, що ніяк не впливало на сюжет, не розкривало героїв (кілька сторінок про життя китів? Або історія походження запальнички, про яку забуваєш через 10 хвилин і більше ніколи не згадуєш).

Якщо після кожного розділу вам хочеться закинути читання через нерозуміння, що відбувається і як все пов’язане з першою героїнею, то дайте шанс і дойдіть до 5 розділу, де всі рушниці починають стріляти.

Підняті теми життєві і близькі багатьом, я думаю. Кожен розділ ніби розповідає про різні людські пороки і до чого приводить неправильний вибір.

Якщо колись буду перечитувати Годинники, то без останнього розділу. Він вибивається із загальної тематики і більше схожий на спін-оф.
Саме через нього я не можу позбутись невеличкої тривоги) Він показує недалеке майбутнє, якщо ми не перестанемо вичерпувати ресурси землі. Це страшне безвихідне майбутнє наших дітей та онуків.

📍Ніколи не змушуй людей сумніватися в тому, що правда, а що ні. Вони можуть зробити дуже неочікувані висновки.

📍Ми живемо доти, доки є люди, в яких ми живемо.

📍Влада — лише тимчасова гостя, а не власність тих, хто нею наділений.

«Тисяча осеней Якоба де Зута» - книга англійського автора Девіда Мітчелла, який відомий своєю незвичайною манерою письма та багатошаровими сюжетами. Певний час він жив в Японії, і це наклало певний відбиток на його творчість.

Це історія однієї жінки, яка потрапила в біду, та двох закоханих чоловіків, один з яких хоче поступитися іншому, щоб її врятувати.
І це лише одна з осеней молодого писаря Якоба де Зута на острові Дедзіма (штучному острові в Японії, де велася торгівля з європейцями).

Це складний багатошаровий роман про подолання розбіжностей між світами та культурами, корупцію та махінації, про любов та вибір, жорстокі реалії японського суспільства та політики.

Молодий писар Якоб де Зут прибуває в Японію, щоб заробити гроші та одружитись з багатою нареченою в Голландії. На Дедзімі він закохується в молоду дівчину, але їхні стосунки не мають майбутнього, адже японцям не можна мати романтичні стосунки з європейцями. Проте доля періодично зіштовхує їх одне з одним, але чи дозволить вона їм мати спільне «довго і щасливо»?

В цьому романі переплетено декілька ліній: на політичному фоні назріває конфлікт, а жахливий культ робить з жінками обурливі речі. Якоб де Зут вплутується в таку павутину, що здається, з неї неможливо розплутатись.

Сама концепція твору досить незвична: дуже довгий затяжний початок, в якому звертається увага на дрібний побут японців з детальними описами, історичне підґрунтя, а потім дуже стрімкий розвиток подій. Автор пише дуже цікаво, багато класних описів, поетична проза та влучний зміст.

Я б сказала, що ця книга схожа на якусь з тих страв, які спочатку здаються нам несмачними, а потім розумієш, що смакуєш і не можеш відірватися. До цих пір я не можу сказати, чи сподобалась мені книга. Вона залишила різні емоції:
• дрібку розчарування, адже я думала, що деякі вчинки героїв будуть іншими, і хоч я розуміла, що так буде правильно, та все ж мені було сумно
• захоплення деталізацією, адже я люблю азійські мотиви, тому тут можна цим насолодитись, а іноді й обуритись (адже в кожній країні є свої недоліки)
• здивування від вигадок, які майстерно оформив Мітчелл

Я почуваюсь обдуреною, адже спочатку я не могла зрозуміти, чому мені не вистачає динаміки, а потім, чому автор не написав ще хоча б 500 сторінок, бо я хочу ще.
Хитросплетіння долі, поступове наростання темпу, моральні принципи та безсилля перед системою, атмосферне напруження ближче до кінця, гідність та кохання — це все Тисяча осеней Якоба де Зута.

Найнеоднозначніший роман в моїй бібліотеці, який я люблю і водночас не знаю, що сказати.
Але дивна річ. Пройшов майже рік після того, як я його прочитала, але з моїх думок він так нікуди й не зник.