Т. Кінгфішер

"Те, що тривожить мерців" Т. Кінгфішер — цю книгу мені порекомендувало саме видавництво "Жорж" на Книжковому Арсеналі, оскільки всі їхні детективи в м’якій обкладинці я вже перечитала, і тому хотілося чогось новенького.

Отже, це переписана й доповнена історія "Падіння дому Ашерів" Едґара Аллана По, і... Це ж уже було. Ви можете опонувати мені чудовим твором Ілларіона Павлюка "Білий попіл" (який, очевидно, є переосмисленням Гоголя), і будете праві. Суть та сама — взяти класичну історію і переписати її з містикою, яка зрештою пояснюється раціональними обставинами.

Однак, на мою думку, І. Павлюк впорався з цим краще.
Т. Кінгфішер додає до відомої історії чарівного в усіх сенсах клятвеного солдата Алекса Істона з вигаданої східноєвропейської країни. І саме він — причина, чому я дочитала цю книгу до кінця. Найбільше мене здивувало, чому авторка зробила Істона небінарною особою — це ніяк не впливає на сюжет. От геть не впливає! Окрім кількох кумедних зауважень — загалом це не має значення. Я не проти ЛГБТК+ у літературі, але, суто на мою думку, це має відігравати якусь роль (не зовсім коректний приклад, але у "Володарі перснів" Еовін, перевдягнувшись у чоловіка, використала свою жіночу силу — і це рухало сюжет). Можливо, у наступних книгах це розкриється більше.

Атмосфери мені також трохи не вистачило, хоча, можливо, це через те, що читала вдень.

Загалом, мені було цікаво. Якщо вам подобаються готичні боді-горори — думаю, сподобається і ця книга!

У цій книзі Т. Кінгфішер ми читаємо про містечко Розток, у якому добре ставляться до чародіїв, а серед останніх, до речі, бувають і доволі химерні таланти, як-от у Моллі-Шкапарки. Просто уявіть собі, що пряничні чоловічки можуть ожити, вклонитися, відсалютувати і потанцювати. Чомусь під час прочитання я просто таки уявляла собі флешмоб цих веселих смаколиків🥰! Та це була б улюблена різдвяна🎄розвага усіх дітей!
А там ще й була партія пряників, які виконували розпусні номери😁! Але це дещо вбік від загального враження.

Отже, книга, яка розпочинається фразою "У тітоньчиній пекарні лежала мертва дівчина" ☠️ відразу інтригує, а подальший розвиток події зацікавлює ще більше: 14-річна пекарка-чародійка, злісний інквізитор, недомовки щодо смертей серед чаклунського люду, небезпечний Ясно-Зелений-Чоловік, який міг бути на місці вбивства...

Ця історія спочатку дещо схожа на вигадки-лякалки підлітків, але у хорошому сенсі. До того ж тут неперевершений гумор, і все це у класному українському перекладі. Читається легко, написано так, що картинки подій постають перед очима.
Рекомендую для кількох годин затишного читання (зі смаколиками, звісно🧁☕️😏).

Клятвений солдат мене затягнув з перших сторінок, хоч спочатку я трохи плуталась у термінах і світі. Головний герой - найманець Шелл, який має супроводжувати археолога до старих руїн, де знайшли щось дивне. Найцікавіше те, що Шелл не звичайний солдат - у нього всередині є якась частка паразита, що дає йому виживати там, де інші загинули б. Погодьтесь, доволі моторошно-інтригуюче, чи не так?
Загалом, атмосфера книги дуже напружена, і насправді - багато доволі ... гидких описів, майте це на увазі.
Так чи інакше, але фінал тримає інтригу, тож читатиму далі.

Хороша книжка, швидко читається. Часом авторка описує доволі моторошні картини і хочеться дізнатись, що ж там сталось насправді.

Було б круто, якби воно не було пов'язано з твором По, бо це трохи заважало.

Книга: "Те, що тривожить мерців"
Видавництво: Жорж
Оцінка: 5 🍄 / 5
Я взяла цю книжку, бо планувався книжковий клуб по ній. Та вже по назві було зрозуміло, що вона мені сподобається, навіть не читаючи анотації.
"Мені не було відомо, як упоратися з цим видом смерті, що приходить повільно й невідворотно і, вчепившись, уже не відпускає"
Історія розповідає про офіцера у відставці, Алекса Істона, що приїхав до своїх давніх друзів, бо отримав листа про те, що подруга хворіє. Головний герой відправився до їхнього старого моторошного дому, та навіть місцевість, де вони проживають, лякає до дрижаків. Відтепер йому треба дізнатися причину загадкової хвороби та повірити у неможливі речі.
"Мертві залишаються мертвими. Їм байдуже"
Мені дуже сподобалась книжка, вона маленька та легко читається. Я читала її вночі, що ще більше додало атмосфери та іноді навіть бігали мурашки по шкірі. Незважаючи на те, що книжка маленька, її історія прописана добре - немає того відчуття, яке зустрічається в деяких книжках, що її писали писали похапцем. А обкладинка просто шик, дійсно заворожує 😉Чесно, я ходжу та рекомендую її всім. Може дійти до того, що буду змушувати друзів її читати 😡 Думаю, вона не залишить байдужим навіть тих людей, що не дуже полюбляють трилери.
Вибачте за увагу, дякую 😉

Книга: "Те, що бенкетує вночі"
Видавництво: Жорж
Оцінка: 4 🌑 / 5
Це продовження першої книги “Те, що тривожить мерців”, але, як мені сказали, їх можно прочитати й окремо, хоча я б радила обидві.
"- Наш світ - величезний. Припускаю, що інколи деякі його частини оминають увагою. Наче Господь ходить і все підмітає, але часом пропускає якийсь закуток"
Нас очікує продовження містичних пригод офіцера, де зустрінуться і деякі персонажі з першої книги. Алекс Істон повертається до свого мисливського будиночка, де його очікує "прикрасна" новина - чоловік, який доглядає будиночок, помер, проте ніхто з жителів міста не хоче розповідати деталі, як саме. Алексу доведеться дізнатися, що ж коїться в цьому містечку і яка небезпека на нього очікує.
"- До наступної зустрічі, молодий грішнику! Якщо помрете раніше за мене, на вашу честь ми вип'ємо все, що є в цій країні"
Друга частина не викликала такого захвату, як перша, але так само тримає тебе у напрузі “що ж там далі”. Прочитала її, як і першу, за 3 години, бо не могла відірватись. Ну і казати не треба, що рекомендую для прочитання, як і першу. Вибачте за увагу, дякую 😉

Прочитала цю історію за два вечори, бо було мало часу, але захопила неймовірно. Цікаво і моторошно до мурашок по шкірі. Переймалася за персонажів ніби особисто з ними знайома. Після історії дуже підозріло дивлюсь на гриби...
Раджу до читання, якщо хочеться чогось не надто складного, але моторошного і цікавого.

Справжня родзинка для любителів готичних романів!
Нині дуже рідко можна знайти щось справді вартісне в плані містичних романів чи горорів, тож я дуже зраділа, коли побачила новинку саме цього жанру.
«Те, що тривожить мерців» - це практично повний переказ відомого оповідання Едгара Алана По «Падіння будинку Ашерів». Тут навіть героїв звуть так само, але на відміну від оригінального твору події відбуваються у вигаданій країні Європи, що має назву Руравія, ну і кінцівка в авторки безумовно оригінальна!

Старовинний, напівзруйнований моторошний особняк, що стоїть серед болот і лякає не тільки зовнішнім виглядом, а й загадковим озером неподалік...

Саме сюди прибуває так званий клятвений солдат Алекс Істон.
До слова сказати, єдиний мінус книги для мене - це було те, що головний герой є небінарною особою, тобто не має статі. У книзі його називають «він», але фактично це скоріше жінка, яка стала чоловіком.
Клятвені солдати - це мешканці ще однієї вигаданої країни Галлації, які, щоб заробити собі та своїм близьким на життя, змушені воювати. Тобто це, можна сказати, такий «іноземний легіон», вони воюють у різних війнах на боці різних країн.

Так ось, Алекс, досвідчений вояка, солдат, який пройшов не одну війну, отримує лист від сестри свого фронтового товариша, в якому написано, що дівчина тяжко хвора і необхідна допомога Алекса.
Не довго думаючи солдат бере свого вірного коня і вирушає в дорогу, слідом за ним висувається його вірний зброєносець Анґус. А те, що вони виявили в цьому кошмарному будинку, вразило їх обох!!!

Це абсолютно моторошна книжка, це книжка від якої я не могла відірватися, вона дуже атмосферна, така готична і похмура. Загалом все як я люблю, але при цьому досить-таки швидко і легко читається і має зовсім невеликий обсяг, тому для любителів жанру буде справжньою знахідкою!

Сільські забобони, легенди про монстра, який краде дихання, мертва тиша лісів Ґаллації.
Все це безсумнівно звучить захоплююче але після грибних спор в людському тілі та живих мерців - ці забобони не виправдані.

Мора - дух гарної дівчини, що приходить в сновидіння, сідає на груди та «тисне», викликаючи відчуття задушення.
Вона тероризує деяких селян і Істона в тому числі.

Селяни намагаються рятувати своє життя звичайними оберегами. Сіль, ножі під подушкою, червоні нитки на рогах опудал — ну, знаєте, базовий набір від баби Віри з сусіднього хутора. Але після того, як ви побачили спори в тілі та живих мерців — ці фольклорні хитрощі здаються милою наївністю.

Чи допоможе ніж під подушкою? Чи вдасться Істону врятуватись? Це ви дізнаєтесь, якщо наважитесь зануритись у цю туманну історію 😉

Так вийшло, що всю історію мені не йшов з голови серіал "The last of us". Та ж тема грибів, зараження, оволодіння людиною, але те, що вони можуть бути розумними мене глибоко вразило.

+ мені припала до душі міс Поттер. Вона стримана англійка з багатомовною мімікою та очима; вивчає та малює гриби.
+ гумор доречний та розріджує обстановку.

Навіть був один момент, який мене не те щоб налякав але залишив неприємний відбиток. Коли Меделін посеред ночі ходила уві сні і це побачив Істон. Він послідував за нею, а вона повернулась до нього і посміхалась від вуха до вуха. Беззвучно, неемоційно. Це прямо до мурах пробрало. Це нагадало мені фільм "Посмішка". Проте ось ця моторошна, загадкова, туманна, холодна, незрозуміла атмосфера навіювала напругу. І я впевнена, якби я опинилась в такій ситуації, то дрижаки брали б точно.

За основу було взято розповідь Едгара Алана По «Падіння дому Ашерів». Авторка гарненько прикрасила цю класичну історію. Зробила з неї дещо особливе, цікаве та привабливе.

Після пережитого жаху у сільській місцевості Руравії Алекс Істон провів деякий час у Парижі, але цього виявилося геть недостатньо для відновлення морального стану. Зараз же він похмуро плентається верхи пізньоосінніми глухими й темними лісами Ґаллації до свого мисливського будиночка. Справа в тім, що Анґус, котрий для Істона під час війни був ординарцем, "а зараз виконує роботу лакея, конюха й голосу здорового глузду", запросив Євгенію Поттер у гості під приводом дослідження грибного царства батьківщини.

Кінець осені, сірість навколо, заросла дорога, гнітюча тиша – подорож видалася похмурою й неспокійною, особливо зважаючи на нещодавній досвід у маєтку Ашерів. "Тривога всередині починала набувати металевого присмаку страху." До того ж, їх зустрів занедбаний, холодний і темний будинок та бентежний занепад території довкола.

Виявляється, чоловіка, котрий завжди доглядав мисливський будиночок, пару місяців тому спіткала кончина, обвита таємничістю. А знайти йому заміну, щоб привести до ладу господарство, виявилося дуже не просто – місцеві навідріз відмовляються до нього наближатися і не дають жодних цьому пояснень. Лиш фінансова скрута змусила удову Ботезату з кремезним онуком Борсом погодитися на цей крок. Втім, згодом усі тимчасові мешканці мисливського будиночка більшою чи меншою мірою відчули на собі моторошний вплив цього місця.

Приємна щоденна рутина іноді дозволяла повірити у те, що все нормально. Але страшні сні і марення, котрі час від часу навідували героїв, піддали випробуванням навіть скептицизм Істона. Він ніколи не сприймав всерйоз усілякі старі звичаї, забобони й марновірства, але очевидні наслідки нічних кошмарів не залишали сумнівів у тому, що щось тут все-таки нечисто.

Ця книга виявилася дещо іншою за настроєм, ніж "Те, що тривожить мерців". То був чистий горор із щораз більш гнітючою атмосферою і зростаючим відчуттям небезпеки. Тут же відчуття чогось моторошного і незбагненного присутнє, але не таке потужне і всеохопне.

Побільшало також роздумів на різні теми, зокрема про війну та її довготривалі наслідки для колишніх солдат, про релігію, церкву та різноманітні забобони. Стало більше і гумору, переважно іронічного. Наприклад, посмішку викликали натягнуті стосунки Істона з вдовою та милі відносини Анґуса з міс Поттер.

Крім того, у попередній книзі ми отримали цілком зрозуміле, логічне, хоч і прикрашене фантастичним елементом, пояснення усьому моторошному: "Природа й сама здатна створювати кошмари". А ось тут ірраціональне та містичне взяло гору. І ніби пояснили, що до чого і чому, але не повною мірою.

Загалом, по враженнях хоч суб'єктивно сиквел трошки поступається першій книзі, але так само вартий уваги. Цікаво, насправді, і третю прочитати: Істон в Америці на запрошення уже знайомого доктора Джеймса Дентона – це має бути цікаво.

Американська письменниця Урсула Вернон, що пише під псевдонімом Т. Кінгфішер, під час написання новели надихалася твором Е. А. По "Падіння дому Ашерів", але переповідає його на свій лад. Також, як сама авторка зауважує в післямові, помітні певні паралелі з "Мексиканською готикою" Сільвії Морено-Ґарсії (читала кілька років тому, відгук тут). 

Утім, "Те, що тривожить мерців" є цілком самобутнім твором. Це готичний горор, що поволі, але невпинно, робить атмосферу ще більш гнітючою, згущує темряву навколо героїв, виводячи їх з рівноваги та змушуючи сумніватися у власному здоровому глузді. Він лякає не якимось надприродним жахом з потойбіччя, а фантастичним перевтіленням цілком природних речей, що робить його ще моторошнішим.

1890 рік. Головний герой, лейтенант Алекс Істон з Ґаллації, маленького регіону поряд з Молдовою, приїздить до маєтку давніх знайомих – збіднілих дворян Ашерів. Приводом для візиту став тривожний лист Меделін Ашер, в котрому вона просила терміново її провідати.

Слід зауважити, що Істон – небінарна особа: біологічно є жінкою, але зрікся належності до бінарного гендерного поділу, ставши до лав "клятвених солдатів". Чому щодо нього вживаються займенники "він/його" гарно пояснено у передмові. 
 
Істон завжди вважав, що у нього цілковито відсутня будь-яка чутливість до надприродного, але чим ближче підїжджав до маєтку Ашерів, тим більша тривога охоплювала його. Спершу його здивував і насторожив гротескний гриб, схожий на людську плоть, котрого він помітив біля озера неподалік маєтку. Далі саме озеро викликало неприємні відчуття, здавалося мертвим і якимось зловісним. 

Але більш за все лякав самотній дім за озером: "То був старий похмурий маєток у старому похмурому стилі, кам'яна потвора, що її навіть найзаможнішому чоловікові Європи було б вельми тяжко привести до ладу." Частково обвалений, маєток Ашерів був гнітючим видовищем, мов древній склеп над річкою, "одне з тих місць, де чорти танцюють на болотах". Всередині усе виглядало не краще, включно з господарями – Меделін та Родеріком.

Чим більше Істон проводить часу з Ашерами, досліджує занепалий дім та навколишні території, тим більше химерного і лячного помічає довкола. Спілкування з мешканцями навколишніх сіл лише підсилюють тривогу. Навіть раціональний розум клятвеного солдата починає сумніватися в нормальності цієї місцини, немов десь тут поруч ховається зачаєне зло, монстри у темряві. Коли врешті герой отримує відповіді, вони його геть не тішать…

Атмосфера напруги і жаху у творі відтворена просто вражаюче. Раціональне й ірраціональне повсякчас перебувають у хиткому балансі. Хоча здогадки про суть проблеми з'являються досить швидко, це не зменшує інтересу до поступового розвитку подій у новелі, навпаки – цікавість лише зростає.

Персонажів у творі загалом небагато, але кожен на своєму місці. Істон – дуже своєрідна персона, але його особливості вагомі для розвитку сюжету, а не просто для "хай буде". Наприклад, йому добре знайомі гендерні стереотипи та несерйозне/зневажливе ставлення. Власне, про це добре відомо і його випадковій знайомій Євгенії Поттер, мікологині-любительці з вишуканими англійськими манерами, котрій через свою стать годі було сподіватися на визнання в науковій спільноті. 

Здивувало, до речі, насторожене і не надто прихильне ставлення багатьох персонажів до американців. Наприклад: "Я ніколи не знаю, що думати про американців. Їхня зухвалість буває потішною, втім, коли вирішую, що вони мені таки подобаються, зустрічаю такого, що, думаю собі, краще би він повернувся до Америки й не зупинявся, аж доки дійде до її краю і шубовсне у море." Можу припустити, що тут багато хто подумав про цілком конкретних осіб 😏.

Утім, книга сподобалась. Оригінальна обкладинка їй дуже пасує. І добре, що одночасно видано дві книги – можна зразу братися за наступну.