Не можу сказати, що я очікувала чогось надзвичайного. Адже дебюти переважно такими й бувають. Я непогано орієнтуюся у вигаданих літературних фентезійно-фантастичних світах, тому оригінальності щодо сюжету не чекала від авторки.
Занадто просто (я б сказала, навіть, примітивно). Острів, експерименти, піддослідні, що зриваються з ціпка. Ну …
Виклад теж, наче то чернетка.
Не розумію тільки, чому настільки слабкі речі почали масово видавати :((((
Але, якщо ви з цим жанром не знайомі, то може й сподобається, хоча … тут і якоїсь головної думки не знайти.
Слабенька трієчка, продовження читати точно не буду.
Якщо шукаєте в міру страшну і цікаву новинку, то візьміть краще «Дім Голлоу» Крістін Сазерленд. Там хоч подача атмосферна 🦋 (залишала свій відгук у спільноті)
Що з дебютів, або свіженького читали в жанрі легкої фантастики ? В мо й не легкої, теж цікаво.
(от тут теж питання, коли автори пробують себе в цьому жанрі, але не заморочуються створенням світу для своєї оповіді, то закидають десь у закрито-обмежений простір, але й там не заморочуються за деталі)
Не сподобалось 🙄
Я не побачила того емоційного та глибокого сюжету заявленого в описах до книжки. Задум це найцікавіше, що було у цій книзі. Мені було нудно через апатичну манеру розповіді. Можливо авторкою так було задумано, але для мене, це не виглядало захопливо та інтригуюче.
Острів, який відрізаний від решти світу, школа-інтернат для дівчат та Токс — вірус, який має просто якісь фантастичні наслідки. Півтора року дівчата знаходяться в ізоляції, поки науковці проводять експерименти з ліками та самим вірусом, використовуючи для цього заражених дівчат. Початок був багатообіцяючий і розв'язка більш менш напружена, але середина ні про що 🙈
Анотація подана так, що я чекала на щось жахливе та горорне. Але по факту, історія сира та монотонна. З того, що сподобалось, це описи місцевості. Добре прописані пейзажі зараженої природи. Щодо життя дівчат, то мені не було моторошно і страшно в моменти, коли вони втрачали рештки людяності під час боротьби за їжу та при загостреннях хвороби.
Фінал відкритий. Коли я перегорнула чергову сторінку, а там "Подяка читачу". Я була м'яко кажучи здивована 🙃 Єдине, що зачепило, це те, що сумно було спостерігати за тим як до молодих дівчат віднеслися як до піддослідних кроликів, а у кінці викинули як відпрацьований матеріал.
Фініл не пояснює природу виникнення вірусу і яке майбутнє чекає на заручників острову Ракстер.
Книжка із серії — можна читати, але краще не треба 🙃
Їхні тіла змінюються, стають ворожими для них самих. Вчительки, ті, що лишилися в живих, не допомагають ані впоратися із змінами, ані пояснюють, що ж робити далі. За шкільним подвір'ям росте кладовище, ліс навколо повний тварин, але навіть якщо їх вполювати, отруєне м'ясо непридатне до вживання.
Підлітковий боді-горор "ДИКІ ДІВЧАТА" Рорі Павер — серед найяскравіших вражень минулого місяця.
🫀 Школа на острові, із власною територією та, напевно що, у минулому, із гарними рекомендаціями та інстаграмними картинками ідеального навчання. Зараз — це територія, де невідомий вірус перетворив все живе на покручів, які ведуть боротьбу на всіх рівнях: з оточенням, з ворогами, з самими собою.
🫀 Ті кілька десятків дівчат, що вижили після змін, що токс приніс їхнім тілам, намагаються якось вижити: ходять на причал, куди їм привозять їжу та інколи одяг, охороняють територію від диких тварин та рослин, що теж враз здичавіли і... не знають, що робити далі. Ані зі своїми тілами, що міняються, ані з почуттями, які залишаються старими, звичними для того старого світу, від якого невідомо, чи щось лишилося.
🫀 Серед головних претензій до цієї книги — мало розказано про те, що ж сталося насправді, що це за токсин, чому авторка нічого не пояснила і взагалі.
🫀 Серед моїх особистих плюсів до цієї книги — рівно те саме. Якби раптом оповідачка, а оповідь йде саме від першої особи, однієї з заражених дівчат, раптом почала цитувати якісь новини чи звіти токсикологів, чи ще якусь конспірологічну єрєсь нести, я б не дочитала.
⏳ Книга чудово передає рівно те, що й могла б знати й бачити підлітка, яка б опинилася на замкненій території, якій би ніхто нічого не пояснював. Вона робить якісь свої висновки, виходячи з побаченого, а не з авторського всевидячого ока.
✨Напруга між подругами, які навіть не встигли й подорослішати толком, як на них вже навалилося і відповідальність за молодших, і власні почуття одна до одної, і втрата батьків, і ці дикі зміни із тілом, і невідомість, чи буде човен завтра... — ось що тут важить, а не "чому мені не пояснили, який саме це вірус чи вірус це".
✨ І рівно така сама кінцівка, яка й мала б бути в умовах описаного мініапокаліпсису: відкрита, непояснена, яка несе у рівній мірі як надію, так і відчай.
⭐️ А якщо починати копати глибше, то поміж підліткового собі боді-горору вдасться побачити й спробу осмислити, як це — дорослішання жінки? Чи легко це — тілесні зміни, усвідомлення, що певні процеси з тобою за довгі роки, що інколи твоє власне тіло буде тебе підводити чи викидати такі коники, що раду їм дасти вдасться не зразу. І це буде твоя не остання тілесна метаморфоза.
🔥 Мені сподобалося, дуже. Дякую, Vivat.
