Читаючи такі книги, подумки підношу подяку, що народилася українкою.,
Ці разючі (місцями шокуючі) культурні відмінності не залишають місця для романтизації далеких країн. Я й подорожувати не люблю (виключення власна автівка з повною автономією та свободою обирати шлях). Тому книжкові подорожі - найкращі варіанти для мене дізнатися про дикі та незрозумілі традиції різних народів.

Забагато самогубць і вбивць собак (і не тільки 🥺) на квадратний (літературний) метр. Так, це буде вважатися спойлером, але вважаю, зроблю вам користь таким попередження. Забагато болю та страждань з перших же сторінок. Не кажучи вже про розгортання сюжету.
Попередження для чутливих читачів, яким важко сприймається тема відвертих сцен насилля та квір-історії.
Не читайте цієї книги, будь ласка, шоб не псувати собі нерви.

А розгортання оповіді, як довгограюча дорама. Повільно і з найменшими деталями, які поступово нашаровується одна на одну. Подача автора одночасно від всіх персонажів - це трохи бентежно, наче в голові одночасно зібралися всі родичі і кожен намагається головувати, але з кожною новою главою історії стає все цікавіше. Зважаючи, що в книзі є автобіографічні нотки, читати стає шокуюче, тривожно, але надцікаво.

Повертаючись до популярної думки - всі проблеми дорослих родом з дитинства, трохи офігіваєш, наскільки для тайванських батьків (якщо вірити всьому, що пише автор) варіантом норми створювати своїм дітям справжнє пекельне дитинство. Хочеться задати багато питань щодо принципів виховання у азіатів. Не дивно, що у більшості дорослих виникає така сильна фіксація на помсті своїм батькам усіма можливими способами. Десятки різних історій зі сторінок «Міста привидів» про надзвичайно дивні та незрозумілі взаємини між членами родини. Так, культурна прірва і власний досвід теж впливає на сприйняття, але, любі друзі, це просто повний абзац!

Це поетичний переспів заборонених тем. Гидко і чарівно одночасно. Тільки азіати вміють так романтизувати пекло на землі. Скількох не читаєш, все в них з ніг на голову. А коли настає спокута, вже дуже - дуже пізно.

Ця книга прекрасна, але надто тригерна.
Ця книга занурює в чужинну культуру, але це зайвий раз нагадує нам про нашу, рідну, можливо теж місцями занадто задушливу, але завжди з надією на краще.
Це книга збуджує та холодить жили одночасно, але ви точно ніколи не забудете цю круговерть персонажів.
Це книга про привидів (минулого, майбутнього, метафоричні, містичні тощо ), так - так, буквально і фігурально.


До речі, з персонажами тут відбувається багато дивини (ну, ви зрозуміли, такої аааазіііійськоооої дивини). Автор не спростить читачу задачу в розуміння цього ребусу до останньої сторінки. Більш того, не всі персонажі є реальними. Боюся заспойлерити, але таки уважний читач й без моїх підказок зчитає додаткові алегоричні прошарки.

Знову книга, яку я не можу рекомендувати нікому, але хотіла б, щоб її прочитали всі.


Цитатник, з кого ви матимете уяву про рівень «азійськості» книжки:

«Тож це була її найсильніша мотивація жити: жити, щоб побачити його смерть.»

«Шумей зайшла в туалет попісяти, однак єдиний погляд на цю футболку викликав бажання й покакати.»

«Темна ніч померла на підлозі його квартири»

«А потім головного персонажа пліток ловили, доводили до смерті, а всі пліткарі міцно стуляли вуста. Рот на замку — і тіло позбувається відповідальності.»

«Це було так кумедно. Чомусь щоразу, коли в матері на лиці зʼявлялися сліди тотального краху, моє серце раділо. Неймовірно раділо. Я так не тішився, навіть коли здобув диплом доктора наук.»

Це суцільний потік спогадів, реальності, роздумів, внутрішніх дискусій, замальовок розмов та зустрічей в ролях, у форматі щоденника … наче сам проживаєш день оповідачки, але десь на середині книжки починаєш серйозно замислюватися, який же відсоток вигадки у цій історії.

Памʼятаєте, я часто звертаю увагу на «собаче питання» у творах, коли автори (часто не дуже вдало) використовують страждання собак для шок — реакцій читачів. Так от! «Друг» зібрав десятки таких історій під обкладинкою! Авторка, наче задовольняючи мій запит, наводить безліч цих історій і не дає можливості перевести подих. Тому, прошу, будьте готові до цього. Надчутливим та емпатичним, співчутливим не радила б це читати. (🐾 🖤).,

Але при цьому, я наполегливо раджу читати цей текст, як приклад офігенної постмодернової прози 💔

Цей потік свідомості, в міксі спогадів, переказів старих зустрічей та розмов, згадок моїх улюблених авторів та топових цитат з їх творів, рефлексій щодо помилок життя і щасливих моментів так все це через призму любові до тварин!
Адже саме через любов до тварин вимірюється рівень людяності.

Тут відсутня лінійність, читача буде мотиляти від сюжету до сюжету, як одиноку шкарпетку у пралці.
Це книга про письменників, про читачів (тих самих, інтелектуально прокачаних, допитливих), про життя та смерть, про прийняття та страждання, про любов (різну, егоїстичну, жертовну, токсичну, всепоглинаючу….), про біль втрати, про курйози життя та їх сприйняття… це книга про все, ви заблукаєте в лабіринті потоку свідомості авторки, будете її лаяти за різкі стрибки з теми на тему, ображатися на гострі теми, що виринають без попередження, дякувати за влучні думки та згадки культових авторів, занотовуватимете надзвичайно круті цитати …

Цю крихітку не вийде читати швидко, кожен епізод сповільнює та спонукає глибше зазирнути всередину та дослідити віддзеркалення прочитаного. Особливо, коли зловиш авторку на свідомій підміні вигадки за реальність.

Що важливо знати, перш ніж почати читати цю книжку: вона підіймає надзвичайно чутливу тему самогубства.
Для нас, українців, за останні 11 років цінність життя вийшла на інший рівень сприйняття. Тому зважайте, наскільки власний життєвий контекст вплине на сприйняття тексту.
Від себе хочу зазначити, авторка без зайвих перебільшень та романтизування суїциду викладає потік думок на шляху до прийняття смерті близької людини. Ось цей легкий поштовх без надмірного тиску та зболення найбільше мені сподобався. Ні, ми не можемо зрозуміти вибір людини, яка вирішила вкоротити собі віку, але декілька різних ракурсів допоможуть відійти від засудження та гніву.

Ну і «вишеньку» на торті отримає той сміливий та витривалий читач, який дочитає до фіналу. Обіцяю, ви не пошкодуєте.

🐾❤️‍🔥💔🖤
Цитатничок:

«Якщо читання справді посилює емпатію — нам так постійно кажуть, — то письменництво, вочевидь, її забирає.»

«Я зайшла в кафе й побачила її за столиком біля вікна — в її руках не було жодного ґаджета, як в інших одиноких відвідувачів (та й не тільки одиноких), вона просто сиділа й спостерігала за вуличною метушнею.»

«Хто ж не знає, що собака — уособлення відданості? Але саме ця відданість людям — настільки інстинктивна, що дістається навіть тим, хто на це не заслуговує, — змусила мене віддати перевагу котам. Люблю тварин, які можуть жити й без мене.»

«Розквіт самвидаву став катастрофою, вважав ти. Смертю літератури. А отже — і смертю культури.»

«Відхилюся від теми. Що ми насправді знаємо про страждання тварин? Є докази, що собаки та інші тварини можуть терпіти біль ліпше за людей. Але їхня реальна здатність відчувати страждання - як і реальний інтелект - залишається загадкою.»

«Згадайте скаргу Курта Воннеґута про те, що романи, у яких не згадується технологія, спотворюють реальність так само сильно, як її викривляли письменники вікторіанської епохи, не згадуючи про секс.»

«На початку карʼєри тобі сказали: «Ніколи не думай, що твій читач менш розумний за тебе».
Ти цю пораду запам'ятав назавжди. Ти писав для цього читача — такого самого розумного, або й навіть розумнішого за тебе! Інтелектуального, допитливого, який має звичку читати й любить книжки не менше за тебе. Обожнює художню літературу. З появою інтернету зʼявилася можливість читати відгуки реальних читачів — ти радів, що серед них були такі, які справді дещо скидалися на тих, із твоєї голови. Але були й інші — й не один-два, а чимало, ти порахував.»

«Письменники мають свідчити. Це їхнє покликання. Можливо, дехто сказав би, що в письменників немає більшого покликання, ніж свідчити про несправедливість і страждання.»

«Багаті ті, кого люблять» … багатші, щасливіші, здоровіші …

Перші 60 сторінок ввели мене в оману.,
Я вже почала думати, що неймовірний Ю написав свій найгірший роман. Я вже почала нити книгодрузям і ататататакати. 

Але, як же круто, що я ніколи не кидаю початого і завжди дочитую. Адже саме після тих злощасних 60 сторінок книга відкрилася і я зрозуміла в чому прикол та чому мені не сподобався початок. 

А все просто, Ю - геній сторітелінгу. Не можу я написати в яких моментах він офігенно передав сюжетні повороти, бо найменший натяк стане спойлером, а я б хотіла, щоб ви теж кайфонули, як я.  

Але мушу сказати й про мінус (для мене) жанру. Ну не люблю я короткі речення і швидкі оповіді. Люблю мізкувати над текстом і насолоджуватися розлогими обертами. 
Тому, всі трилери для мене мають цей величезний мінус. (До речі, як знаєте сильні літературно трилери, прошу поділитися в коментарях, буду вельми вдячна.🥹)

Ну і ще про Несбьо. 
Він не виписався, попри дещо змінений стиль подачі. А саме в цій книзі він віддає данину метрам жахастиків та трилерів, тонкою ниткою обʼєднує класичні літературні ходи у вибудові оповіді. Звісно, я підозрювала, що не просто так книга поділена на частини, але тільки на середині допетрала  з чим маю справу. І це було класно. 

Раджу всім. Навіть, як не любите жанру, «Нічний будинок» прекрасне «реінкарнація» класики. Автор не розчарує 👏🏻


📞 📞 📞

«Будь-який досвід субʼєктивний. Не забувай, що ти чутливий, будь-що, націлене на тебе, мало сильний вплив. І ти переніс цю чутливість на інших, ти припустив, що на них так само сильно вплинули ті значно менші речі, які вчиняв до них тих.»

Що ж… це було епічно. Непоганий переспів «Снігової королеви» на гомерівській манер. Динамічно, багато пригод та випробувань, через які проходить Тресс - Герда у пошуках Чарлі - Кая.

Створений всесвіт зачаровує деталізацією та цікавими сюжетними поворотами. А вже як автор піджужує читача 🤣🫣😅 тільки-но я вирішила, що наштовхнулася на провис у сюжеті, як пан оповідач, який є автором у ролі одного з персонажів (ну, прикольно ж!) докладно пояснює всю механіку намудрованих деталей оповіді.

Хороший казково-міфічний техно-космічний мікс, мені сподобалося. Дуже багато прописних істин в обрамлені нестандартних ситуацій. Героїзм і спокута за помилки, сила людського духу і, звісно ж, незмінна сила кохання, яка рятує цей (будь-який за версією письменників та поетів) світ.

Непогано, але майже всі заплутані сюжетні лінії я розгадала одразу. І про чаклунку, і про щурика, і про дракона. Написано дійсно захопливо. Наче й казка, але й дорослому буде цікаво.

А ще це дуже - дуже кінотаграфічно написано. Впевнена, що цю книгу екранізують.

Цитатничок:
«Кажуть, що очікування — це найвиснажливіша з життєвих тортур. Кажуть це зазвичай письменники, які цілими днями тільки вигадують, що сказати, і не мають іншої роботи. Будь-яка заклопотана людина повідає вам, що мати час на очікування — це розкіш»

«Що ж, батьки мають казати таке дітям. Бачити в них найкраще - це обовʼязок батьків. Тільки так можна вижити з цими малими соціопатами, не божеволіючи.»

«Не вірте, коли вам кажуть, що емпатія є недоліком. Цей біль завжди окупається, рано чи пізно.»

«Одна з гірких трагедій життя — усвідомлення того, скільки людей у цьому світі створені літати, малювати, співати чи кермувати кораблями, але ніколи не дістають нагоди це в собі відкрити.»

«Щоразу, коли хтось відкриває для себе мить радості, у світі зʼявляється нова краса. Люди не здатні створювати енергію — ми можемо лише підкорювати її. Ми не можемо створювати матерію - ми лише надаємо їй форми. Ми не здатні навіть створювати життя - ми лише плекаємо його. Але ми можемо створювати світло. І це один зі способів. Спалах зненацька відкритого відчуття мети.»

«Ми можемо творити власну історію, власні легенди — щодня. Наші спогади — це наші балади, і якщо ми змінюватимемо їх зовсім трішечки за кожного виконання... що ж, це лише заради хорошої драми. Адже минуле все одно нудне. Ми завжди вдаємо, що ідеали та культура минулого дозрівають, як гарне вино, та насправді ідеї минулого краще порівняти з печивом. Вони черствіють із часом.»

«Так, інтелектуалам та науковцям платять за те, щоб вони думали глибокі думки, але часто продукт їхньої праці потім належить іншим.
Дуже іронічно, що суспільство ставиться зневажливо до тих, хто продає свої тіла, але поважає тих, хто дає іншим користуватися їхнім розумом.»

Мене попереджали, я була майже готова, але все одно - це сильно концентрована суміш із журби, печалі, страждань, болю, несправедливості, токсичності, страху … перелік негативних емоцій можна перераховувати далі. Кожне оповідання це потужний каталізатор тригерів.

Короткі оповідання, як уламки того, що колись могло стати хорошим життям, але іронію та жарти долі ніхто не скасовував.

Будьте обережні, забагато реалістичних гостро - соціальних моментів. Краще більше одного оповідання на добу - дві не читати, щоб вас не накрила злива гнітючої невідворотності повної відсутності надії. Розумію, що про щастя так не напишуть, як спонукає до творчості біль. Але після таких текстів світ видається сірим чистилищем, без віри в краще.

Звісно ж, я знайома з подібними людьми з оповідань авторки, знаю, наскільки життя буває жорстким та безжальним, навіть до дітей. На жаль, не за чужими переказами чи новин ТГ. Але чому жодної оповідки про найменшу перемогу світла? Трохи від такого хочеться вити. Ми маємо величезний доробок класики з океаном зажури та печалі, а тепер формується новий прошарок сучасної літератури з тим самим вайбом.

Моя помилка, прочитати цю збірку одним махом. Не робіть так. Щоб не накрило таке ж сильне читацьке похмілля, як мене.