Ширлі Джексон

"I am living in my own castle, and the people outside are the monsters."

Готична, психологічна і дуже зловісна історія про ізоляцію, ненависть суспільства, сестринську любов 🖤. Історія розповідається від імені Мерикет Блеквуд, 18-річної дівчини, яка живе з сестрою Констанс і дядьком Джуліаном у віддаленому родовому маєтку після сімейної трагедії — отруєння, яке забрало більшість родичів. Саме через цю трагедію, громада невеличкого містечка їх ненавидить, оскільки підозрюють у вбивстві старшу сестру.
Публічний осуд тісно переплітається із заздрощами та людською цікавістю. Що може бути більш притягуючим для оточуючих ніж дівчата, які вродливі, самостійні, багаті та окутані численними таємницями? Сестри як магніт притягують до себе місцевих пліткарів та численних злісних наклепників.
Історія про жінок, які відмовились жити за нормами суспільства й створили власний мікросвіт. Чи зможуть сестри існувати без зовнішнього світу? Чи може хтось втрутитись і прижитись в їхній ідилії побуту?
Готична та часом клаустрофобна історія змушує читача замислитись над реальністю та містикою. Чи дійсно все відбувається так, як зображується очима Мерикет? Чи тут є місце магії та ритуалам? Хто вбив батьків дівчат?
Цікавим інструментом напруги є те, що кінцеві відповіді на всі ці запитання не написані прямим текстом, проте автор надає можливість дійти відповідних висновків шляхом висування різноманітних теорій, перехресних подій, натяків та думок Мерикет. Виникає відчуття, що ти ніби читаєш текст написаний між рядками основної історії.
Одним із натяків є те, що батьки дівчат були дуже суворими та деспотичними, що стало мотивом для їхнього вбивства, проте хто саме за цим стоїть, краще дізнатися Вам самостійно 😉 .
Заплутані взаємовідносини Мерикет та Констанс, поява їхнього кузена та взаємодія персонажів зі світом ніби натякають на неоднозначність: ніхто цілком не правий чи винний, все що відбувається ґрунтується на більш глибоких причинах, ніж здається на перший погляд.
Наприкінці сестри залишаються жити удвох у напівзруйнованому будинку. Вони стають фактично привидами, як залишки старого світу, який сам себе знищив. Така поведінка є реакцією на зовнішній світ. Сусіди, які засуджували та заздрили дівчатам, завдали болю – знищили їхній дім, а потім через відчуття вини намагалися відкупитись їжею.
Для дівчат світ став настільки жорстоким і фальшивим, що навіть патологічна ізоляція здається кращою, ніж реальне життя. Жити в напівзруйнованому будинку для них є порятунком у сховку фантазійного світу, в якому немає ні моралі, ні часу, ні інших людей, тільки дві сестри проти всього.
Дім стає своєрідною усипальницею або музеєм, де зберігаються тільки найнеобхідніші та дорогі речі, проте здатний огородити від небезпек Мерикет та Констанс у своєму захисному ковпаку, невидимим для інших. Такий бар’єр відгороджує головних героїнь від світу та приносить їм мир та спокій. Але плата за це висока - відмова від реальності, розвитку, взаємодії та соціуму в цілому.

Горор з гігантськими стрибками страху.
А ще це той незваний гість, який заселяється у твоїй голові і ще певний час тримає тебе думками над прочитамни.

Невидима та явна маніпуляція Будинком і читачами і героями постійно дають відчуття то тривожності, то якоїсь трагедії.

Безумовно раджу до читання, особливо, якщо вам подобається рядок за рядком натягувати струни та створювати напругу на книжкових сторінках

Дуже атмосферна та загадкова книга! «Привиди дому на пагорбі» — це не просто історія про привидів, а справжня психологічна гра з читачем. Будинок здається живим, а напруга зростає з кожною сторінкою. Страшно не через монстрів, а через невидиме — страх, який прокрадається в голову. Стиль Ширлі Джексон простий, але дуже влучний. Книга тримає до самого кінця. Рекомендую всім, хто любить класику хорору без зайвого крику, але з холодком по спині!

На відміну від попередньої, ця книга не дає підстав звинувачувати у лихому щось потайбічне чи надприродне. Натомість вона досліджує нові глибини людської психіки, пороків і божевілля. Розповідь некваплива, а сюжет простий та прямолінійний, проте оригінальний, глибокий і показує події з незвичної точки зору.

Дія відбувається у занедбаному провінційному містечку. В центрі уваги знаходяться залишки сімейства Блеквудів, колись найвпливовішого й найбагатшого у місті: Мері Кетрін Блеквуд, від чийого імені ведеться розповідь, її старша сестра Констанція, котра вже 6 років, що минули з дня жахливої трагедії, не покидає територію маєтку, та їхній важкохворий, прикутий до інвалідного візка дядько Джуліан. Спершу той трагічний день ледь згадується, і лиш поволі з'ясовується, що трапилось і чому. Але ті події назавжди змінили долі Блеквудів. За невеликим винятком усі в містечку тепер їх бояться, ненавидять, зневажають, не упускають нагоди якось дошкулити сиротам, не втрачають надії витурити дівчат з їхнього маєтку й земель, щоб і сліду не залишилось.

Твір насичений злобою, відчаєм, стражданням, а найбільше - божевіллям, що проступає ледь не з кожної сторінки. Йдеться про суворе виховання, дитячі травми і образи, цькування, намагання втекти від неприйнятної реальності у вигаданий чарівний світ. Тут є манірність, пихатість, зарозумілість, наглість, самовпевненість, злостивість, заздрість, підлість, жадібність, корисливість, безпринципність, підступність. Є також сором і спокута, прив'язаність, жертовність, смиренність і навіть певного роду збочена любов й турбота. Та найбільше уваги приділено найглибшим, найвитонченішим граням схибленої свідомості, цілком підвладної нестримному, згубному божевіллю.

Твір важко читати через моральне навантаження, яке він несе. Важко сприймати усю описану жорстокість і несправедливість, передусім через те, що не таким вже й неможливим видається все написане. Хоч твір і рясніє згадками про магію та сповнений вірою у надприроднє, він надзвичайно реалістичний і правдоподібний. У порівнянні з "Привидами Дому на пагорбі" ця книга мені сподобалась трохи менше, однак всеодно вважаю її вартою уваги. Це хороший приклад готичної прози з підкресленими мотивами смерті, самотності, занепаду і руйнування.

Дім на пагорбі - величезний, химерний, моторошний будинок, дивно спроектований, із заплутаним лабіринтом кімнат і коридорів, з максимально непривабливим і незручним інтер'єром. Пронизаний непроглядною темрявою, що оселилась по його закутках й прагне поглинути все до останку. Огорнутий лякаючою всеохопною тишею, що зводить з розуму…

Він геть самотній вдалині від цивілізації, в оточенні лише лісів і пагорбів. Самотній, але могутній й терплячий. Будинок зустрічає своїх гостей, строгий й непривітний, і якщо ті не дременули геть, щойно уздрівши його, радо приймає прибулих в свої обійми, водночас міцно стискаючи мертвою хваткою. Він заколисує удаваним спокоєм, присипляє увагу, терпляче вичікує нагоди, а тоді в найменш очікуваний момент - атакує, граючись зі своїми жертвами, відступаючи й знову нападаючи, змушуючи сумніватись де правда, а де лиш витівки уяви.

Знають про це, чи ні, але щойно переступивши поріг, візитери потрапляють у пастку, з якою вибратись колишніми їм уже не судилось. Але чим є Дім на пагорбі? Злом самим по собі? Чи населений він лихими привидами? Чи, можливо, він лише випускає на волю внутрішніх демонів своїх гостей, випробовуючи на міцність їх дух, віру і здоровий глузд? Хто переможе, зрештою, у цьому протистоянні? Відомо лиш одне: що б не трапилось, садиба, сповнена безумства, і далі стоятиме самотою посеред пагорбів, ховаючи всередині пітьму…

Неперевершена гнітюча атмосфера маєтку, постійне нагнітання напруги, чергування моторошних епізодів з підкреслено безтурботними й спокійними, непередбачуваний розвиток подій, харизматичні неоднозначні персонажі з власними причудами і пороками, некваплива манера оповіді - усе це робить "Привидів Дому на пагорбі" відмінною книгою жахів, чудовим зразком готичної прози. Вона вправно збурила уяву й змусила пошкодувати, що читала її ввечері перед сном. Пізня година, за вікном туман, темрява і завивання вітру... Довелось навіть кішку притягнути у ліжко, щоб не товклась у сусідній кімнаті 😣. Деякі горори лякають стрімким розвитком подій, жахливими монстрами, кривавими жорстокими сценами, але отакі повільні, з акцентом передусім на психологічній складовій, лякають самою своєю атмосферою аж ніяк не менше.

P.S.: на книгу звернула увагу через переглянутий раніше однойменний серіал Netflix. Як це часто буває, у книги й серіалу, знятого за її мотивами, в плані сюжету спільного не багато. Зате атмосферу передано неперевершено. "The Haunting of Hill House" є одним з найкращих горор-серіалів, що мені довелось бачити.

Цей роман — класика готичного жаху, яка тримає у напрузі не гучними сценами чи кров’ю, а психологічною глибиною, атмосферою невидимої загрози й майстерно побудованим саспенсом. Ширлі Джексон не просто розповідає історію про привидів — вона занурює читача в лабіринт людської свідомості, де межа між реальністю й ілюзією стає все тоншою.

Книга не лякає прямолінійно — її сила в тривожному очікуванні, у відчутті, що щось не так. Дім на пагорбі — самостійний персонаж, живий і загадковий, здатний впливати на кожного, хто наважиться ступити за його поріг. І чим довше триває перебування в ньому, тим більше читач відчуває, як напруга розростається — не зовні, а всередині.

«Привиди дому на пагорбі» — це витончена, психологічно насичена історія про страх, самотність і невидимі сили, які керують не лише домом, а й людьми. Це книга для тих, хто цінує атмосферу, стиль і багатозначність — і хто не шукає простих відповідей.

Звісно, зараз повісті та романи Ширлі Джексон не будуть сприйматися як моторошні трилери та хорори, котрих зараз маємо вагон та ще трішки. Але слід віддати належне авторці, яка просувала ці жанри у минулому столітті, коли вони були не популярними та вважалися третєсортним чтивом. Модернові автори дуже надихалися і продовжують надихатись творчістю авторки, тому зараз ми і маємо те, що маємо.
Велика шана та повага.

Про що? Про привидів, що живуть у нашій голові та проєктуються на зовні

Заплутано? Спробую пояснити. Науковець вирішив дослідити потойбічне, для чого вийнявняв на літо будинок, що мав недобру славу. Запросив він для дослідження двох, зовсім різних, дівчат, що раніше виявляли специфічні здібності, представника господарів - досить розбитного молодика, а потім ще двоє шиваків причвалало

І будинок почав показувати фокуси, хоча сприймали їх не усі. Але багатьом стало непереливки. А будинку? А ось йому - як з гуся вода) Тому висновок - не думайте багато і не беріть дурного в голову)

"Сама ж садиба, сповнена безумства, стояла самотиною поміж пагорбів, ховаючи в середині пітьму; будинок простояв вісімдесят років і міг би простояти ще вісімдесят".

Класика горору, написана авторкою, ґрунтуючись на власних переживаннях. Уявляю, якою могли зробити екранізацію! А вона є.

Ш. Джексон «Привиди Дому на пагорбі»
Містичний роман (2021)
“Гадаю, всі ми боїмося лише себе…”
Атмосферно, загадково та неоднозначно…

Історія одного Дому.
Історія одного Божевілля.
Історія однієї людської Самотності.
У жахливий будинок, неподалік містечка Гіллсдейла, збирається доволі строката компанія, щоб розгадати всі секрету Дому на пагорбі. Будівлі, де за переконанням доктора Монтеґю ,«справді існують привиди». Жахливого будинку із дурною славою, якого оминають всі місцеві жителі. А чи справді?!

Доктор Монтеґю бажає здійснити дослідження та написати книгу, дівчина Теодора (хоча, «свої малюнки вона підписує «Тео»») видається, що володіє телепатією, а Люк Сандерсон - майбутній власник химерного маєтку.

І Елінор Венс. «Маленька дівчинка» у тілі тридцятидвохрічної жінки, яка ніколи не виїжджала з дому. Все життя доглядала за матір‘ю та найбільше в світі ненавиділа власну сестру. Елінор, Неллі…

Коло за колом, жахливий будинок затягує у свою безодню. Пастку. Доводить до межі.
Чи насправді обіцяє нарешті притулок?!
Хоча, можливо, хтось цього саме і прагнув?!
Адже, «усе колись буває вперше».
Навіть божевілля…
Так, що вимкни #wifi, читай книги.

Ширлі Джексон «Ми завжди жили в замку»
Неоготичний роман (2021).
«Блеквуди не любили метушні і змін»
Атмосферно, дивно та неоднозначно…

Мері Кетрін, чи пак Мерікиця, як її завше називає старша сестра, проживає у старому помісті Блеквудів та інколи виходить в місто. Вона розмовляє з власним котом Йоні, часто закопує дрібні предмети та гроші в землю, добре знається на травах та грибах (фавориткою дівчини є бліда поганка), не любить вмиватися та чужих людей, ходить босоніж і найбільше мріє про життя Місяці. Дивно, не правда ж?!

Крім сестри Констанції, у будинку проживає ще її милий дядько Джуліан, прикутий до інвалідного візка старий, що поволі втрачає розум. Він же ледь не помер ще шість років тому, разом з іншими членами сімейства Блеквудів. Батьком, матір‘ю, молодшим братом та тіткою Мері Кетрін, яких отруїли за вечерею миш’яком підсипаним у цукор. І все місто чудово знає ім’я отруйниці – Констанції, старшої сестри дівчини.

Проте, в цій химерній та заплутаній історії, яку розповідає Мері Кетрін, не все так однозначно та просто. Вона з сестрою, дядьком та котом продовжує жити у цьому зложчасному домі, якого цураються люди. А її поява в місті викликає суворі погляди, кпини та дитячі дражнилки.

Я ж попередив вас, що Мерікиця трохи дивна.
Бо навіть діти з міста знають жахливу приповідку:

«– Мерікицю, – каже Конні, – чаю не скуштуєш?
– Ні! – говорить Мерікиця. – Ти мене отруїш.»

Так що, вимкни Wi-Fi, читай книги.

Чому ніхто не говорить про цю крутезну авторку?
У мене вже давно не було такого, що я прочитала книгу за один вечір... Поціновувачі Кінга мають її зацінити)

Мері Кетрін, молодша сестра, є оповідачем цього роману, і я думаю, що це було головним ключем до того, щоб зробити його таким моторошним. Прийняття є такою важливою темою для цієї історії. Ці кілька членів сім'ї, що залишилися в живих, переслідуються цілим містом за трагедію, яку вони пережили. І здається, що їм стає тільки гірше. Це було чудово подано з прямотою підліткових думок, які змушують вас по-справжньому замислитися над тим, як ви ставитеся до інших або, можливо, ставилися до вас. Я думаю, що кожен може знайти відгук у тексті Джексон, і я вважаю, що саме це робить його таким особливим.
Переслідування і те, що воно може зробити з людьми, може бути руйнівним і довготривалим, спричиняючи травми на все життя.
А ще є зв'язок. Те, що об'єднує цих двох сестер, зворушує і лякає водночас.

Ця історія чудово написана і весь час тримає у полоні. Вона містить моральні погляди, які показують різні сторони і те, як це пов'язано з тим, що ми робимо як група чи окрема людина. Це було сумно, дратівливо і жахливо водночас.

Мені було б дуже цікаво дізнатися, як виглядає їх життя зараз пару-трійку років після завершення історії. Бо, скажу чесно, я досі під враженням!

Піду куплю інші книжки, чи що...

«Привиди Дому на пагорбі» - це просто майстер-клас з написання книги жахів. Хоча тут не буде привидів 👻, зомбі 🧟, вампірів 🧛 та іншої нежитті.
То що так лякає?
Відповідь – будинок та його вплив на психіку людей. Що може найбільше сполохати ніж наша уява? Скільки разів ми лякались чогось і подумки домальовували деталі?
Як кажуть: «У страху великі очі». Коли ми боїмося, то відразу згадуємо всі ті страшні історії і реальність починає видозмінюватися. Додати до цього ще пережитий досвід людини, особливо деякі психологічні травми і така суміш стає дійсно небезпечною.
Головна героїня Елеонора погоджується взяти участь у експерименті, а саме прожити деякий час у старому і страшному будинку, де досліджуються паранормальні явища. Вона починає переживати та боротися зі своїми страхами та водночас відчуває приналежність до будинку. Її емоції, поведінка постійно змінюються, здавалось так дім показує свій настрій через неї.
Саме будинок є центральним персонажем у розповіді, оскільки він відображає людські страхи, самотність та прагнення знайти своє місце у світі. Впливаючи на людей, дім розказує свою історію та відкриває внутрішній світ персонажів. Кожен звук, кожна тінь та стіна сповнені загрозами. Виникає відчуття, що зараз з кутка обов’язково хтось з’явиться та накинеться на персонажів.
В кінцевому результаті, книга навіює на думку, що найбільші страхи - це ті, які створила людина самостійно та які живуть у нас самих.