"I am living in my own castle, and the people outside are the monsters."

Готична, психологічна і дуже зловісна історія про ізоляцію, ненависть суспільства, сестринську любов 🖤. Історія розповідається від імені Мерикет Блеквуд, 18-річної дівчини, яка живе з сестрою Констанс і дядьком Джуліаном у віддаленому родовому маєтку після сімейної трагедії — отруєння, яке забрало більшість родичів. Саме через цю трагедію, громада невеличкого містечка їх ненавидить, оскільки підозрюють у вбивстві старшу сестру.
Публічний осуд тісно переплітається із заздрощами та людською цікавістю. Що може бути більш притягуючим для оточуючих ніж дівчата, які вродливі, самостійні, багаті та окутані численними таємницями? Сестри як магніт притягують до себе місцевих пліткарів та численних злісних наклепників.
Історія про жінок, які відмовились жити за нормами суспільства й створили власний мікросвіт. Чи зможуть сестри існувати без зовнішнього світу? Чи може хтось втрутитись і прижитись в їхній ідилії побуту?
Готична та часом клаустрофобна історія змушує читача замислитись над реальністю та містикою. Чи дійсно все відбувається так, як зображується очима Мерикет? Чи тут є місце магії та ритуалам? Хто вбив батьків дівчат?
Цікавим інструментом напруги є те, що кінцеві відповіді на всі ці запитання не написані прямим текстом, проте автор надає можливість дійти відповідних висновків шляхом висування різноманітних теорій, перехресних подій, натяків та думок Мерикет. Виникає відчуття, що ти ніби читаєш текст написаний між рядками основної історії.
Одним із натяків є те, що батьки дівчат були дуже суворими та деспотичними, що стало мотивом для їхнього вбивства, проте хто саме за цим стоїть, краще дізнатися Вам самостійно 😉 .
Заплутані взаємовідносини Мерикет та Констанс, поява їхнього кузена та взаємодія персонажів зі світом ніби натякають на неоднозначність: ніхто цілком не правий чи винний, все що відбувається ґрунтується на більш глибоких причинах, ніж здається на перший погляд.
Наприкінці сестри залишаються жити удвох у напівзруйнованому будинку. Вони стають фактично привидами, як залишки старого світу, який сам себе знищив. Така поведінка є реакцією на зовнішній світ. Сусіди, які засуджували та заздрили дівчатам, завдали болю – знищили їхній дім, а потім через відчуття вини намагалися відкупитись їжею.
Для дівчат світ став настільки жорстоким і фальшивим, що навіть патологічна ізоляція здається кращою, ніж реальне життя. Жити в напівзруйнованому будинку для них є порятунком у сховку фантазійного світу, в якому немає ні моралі, ні часу, ні інших людей, тільки дві сестри проти всього.
Дім стає своєрідною усипальницею або музеєм, де зберігаються тільки найнеобхідніші та дорогі речі, проте здатний огородити від небезпек Мерикет та Констанс у своєму захисному ковпаку, невидимим для інших. Такий бар’єр відгороджує головних героїнь від світу та приносить їм мир та спокій. Але плата за це висока - відмова від реальності, розвитку, взаємодії та соціуму в цілому.

Ґабріель Ґарсія Маркес вважається письменником, який здатний показати всі куточки душі людини, оголивши назовні її самотність та відчуженість.
Це розповідь про містечко Макондо, яка переплітається зі спогадами трьох людей: Ауреліано, його доньки й онука. Опале листя - це метафора людей, яких «викинуло» життя з соціального порядку: занепалі солдати, покинуті чиновники, забуті ідеалісти. Рано чи пізно надії та сподівання багатьох персонажів опадають, як листя з дерева.
Письменник майстерно поєднує елементи реальності та метафори з певною символікою. Роздуми про смерть і життя, ненависть і любов, самотність, відповідальність і відмову від допомоги, незважаючи на обов’язок… Книга жодним чином не здається нудною, її сторінки плавно несуть по хвилям свідомості персонажів. Тут не зображується вирішення людських проблем або їх духовний ріст. Просто життя як воно є. З усіма його негараздами та відблисками щасливих моментів.
Єдиний негативний момент для мене – хотілось наприкінці якогось поштовху сюжету, динаміки, проте, можливо це такий стиль автора. Перевірити цю гіпотезу зможу згодом, оскільки читання цієї книги заохотило більше дізнатися про Ґабріеля Ґарсії Маркеса та його творчість 🍂.

Не все, що ти бачиш на екрані – справжнє.
Дивлячись свої улюблені фільми, ми рідко задумуємося над тим, що відчуває актор на момент зйомок. Насправді, здається, що персонаж і людина, яка грає – це взаємопов’язані особистості.
Що може турбувати актора-дитину під час зйомок однієї з найбільш видатної франшизи? 🤔
Це ж так прикольно, розмахувати чарівною паличкою, кричати різні заклинання і отримувати за це ще гроші! Хто б цього не бажав? Слава, популярність, улюблена справа… Що тут може піти не так?
Скільки випущено фільмів з малими і талановитими маленькими зірочками, які своїм завзяттям обіцяли завоювати світ кіно? Але стається щось, іскорки згасають і ми більше не можемо насолодитися подібними талантами на екранах. 🥺
Чому так виходить? Що є причиною? Відповідь на це надав Том Фелтон у своїй автобіографії «По той бік чарівної палички. Магія і хаос мого дорослішання».
Книга не просто дозволяє побачити внутрішню сцену зйомок, а її вплив на акторів. За лаштунками сховано багато цікавих таємниць щодо комунікацій акторів між собою, певних сценічних прийомів, секретиків побудови світу Поттеріани та багато іншого.
Особливо вразило внутрішній погляд актора на деякі події, які з ним відбулись. Ніколи не подумала, що за фасадом харизматичного негідника Малфоя стоїть на стільки вразлива людина! Його біль, визнання помилок та відвертість про проблеми, знімають пилину з очей та деформують усталений образ.
Вудочкою допомоги у будь-яких проблемах для актора стала його сім’я. Ця основна думка пронизує майже кожен розділ книги. При чому поняття «сім’ї» включає в себе не тільки кровні зв’язки, а й набагато більше.
Купуючи цю книгу, я дійсно думала, що вона про франшизу, проте прочитавши, зрозуміла, що все набагато більше! Це – маніфест дорослішання на фоні численних злетів та падінь. І куди заведе гірка під назвою «ЖИТТЯ», не знає і сам актор, проте це і називається «МАГІЄЮ» 🧙‍♀️.

«Привиди Дому на пагорбі» - це просто майстер-клас з написання книги жахів. Хоча тут не буде привидів 👻, зомбі 🧟, вампірів 🧛 та іншої нежитті.
То що так лякає?
Відповідь – будинок та його вплив на психіку людей. Що може найбільше сполохати ніж наша уява? Скільки разів ми лякались чогось і подумки домальовували деталі?
Як кажуть: «У страху великі очі». Коли ми боїмося, то відразу згадуємо всі ті страшні історії і реальність починає видозмінюватися. Додати до цього ще пережитий досвід людини, особливо деякі психологічні травми і така суміш стає дійсно небезпечною.
Головна героїня Елеонора погоджується взяти участь у експерименті, а саме прожити деякий час у старому і страшному будинку, де досліджуються паранормальні явища. Вона починає переживати та боротися зі своїми страхами та водночас відчуває приналежність до будинку. Її емоції, поведінка постійно змінюються, здавалось так дім показує свій настрій через неї.
Саме будинок є центральним персонажем у розповіді, оскільки він відображає людські страхи, самотність та прагнення знайти своє місце у світі. Впливаючи на людей, дім розказує свою історію та відкриває внутрішній світ персонажів. Кожен звук, кожна тінь та стіна сповнені загрозами. Виникає відчуття, що зараз з кутка обов’язково хтось з’явиться та накинеться на персонажів.
В кінцевому результаті, книга навіює на думку, що найбільші страхи - це ті, які створила людина самостійно та які живуть у нас самих.

Ширлі Джексон вважається однією із засновниць жанру хоррор в літературі. Стівен Кінг неодноразово зазначав, що саме ця письменниця дуже сильно вплинула на його творчість. Тому його цитата на обкладинці дуже приваблювала мене. Своєрідний знак якості 👍. Тим паче, з творчістю Ширлі Джексон я вже була знайома і її стиль надзвичайно імпонує.
Проте, мене чекало легке розчарування, що мало не загнало, в так би мовити, «нечитун»… Ні, не тому, що відсутня ідея або персонажі не сподобались. З цим якраз все гаразд. В кожній історії відчувається дух паніки, відчаю та у вухах дзинчить музика з хоррор фільмів… Але тут не має історій про привидів, вампірів або інших створінь. Люди. Тільки люди та їх вчинки.

Читаючи історії, думаєш, що ось-ось щось станеться! І не стається… Перебуваючи на піку кульмінації, оповідання ніби обриваються і часто не дають логічного кінця.
З усіх розповідей, напевно, мені дійсно сподобалися дві-три історії. Інші оповідання не залишили якогось відгуку. Не зрозумілим залишається хронологія викладання історій. «Лотерея» - назва оповідання, яке на обкладинці, взагалі останнє. Коротке та незрозуміло чому саме його виділили в назві серед інших.

Висновок - ця збірка не для всіх. Якщо хочеться відпочити, відволіктись, то це правильний варіант. Проте, якщо любите відчуття довершеності в оповіданнях, з розставлянням усіх крапок в історії, то тут виникнуть заминки.