Ірина Вільде

Мені не зайшло. Хоча зізнаюся — книга глибока, і в ній справді є над чим замислитись. Історичних подій вистачає, долі героїв непрості, іноді навіть трагічні. Але от читати її було більше нудно, ніж цікаво.

Розлоги описи буквально всього — навіть штанів на кілька сторінок — виснажували. Темп читання сповільнюється до крапель, а захоплення швидко зникає. І хоча розумію, що це — риса класики, для мене вона стала радше перешкодою, ніж перевагою.

Особливо дратували постійні згадки про «прекрасність» комунізму. Я категорично проти цієї ідеології, і важко було терпіти нав’язливу присутність її у світогляді персонажів. А от релігійна лінія зацікавила — дивно спостерігати, як вона підлаштовується під політичну систему, стаючи не окремою силою, а майже службою при владі.

З персонажами — хаос. Їх багато, плутаються і не завжди відкриваються читачеві. Єдина, хто запам’яталась чітко — Катерина. Можливо, через те, що була мені особисто огидною. Її сцени викликали відразу, але, треба визнати, це теж свідчення сили письма.

Книга надто розрекламована. Я б назвала її переоціненою. Якщо вже обирати класику, то мені ближче, скажімо, Кронін. У нього є динаміка і людяність без цього радянського фону, який так обтяжує.

Проте, мушу визнати: доля Нелі тримає інтерес. Її розвиток, вибори, внутрішні переживання — це те, заради чого, можливо, й доведеться дочитати всі частини. Саме вона — промінчик серед сірого тексту, і мені справді хочеться дізнатись, як усе для неї завершиться.

Три томи “Сестер Річинських” минули несподівано швидко — понад 1500 сторінок прочитано майже на одному подиху. У третьому томі Вільде змінює оптику: родинна драма поступово відходить на другий план, натомість перед нами постає широка панорама суспільних змін. Іноді роман нагадує хроніку з комуністичними гаслами, політичними деклараціями, подіями, наче записаними в протоколі. Але це й є частина задуму: реальність стає плоскою, коли її захоплює ідеологія, коли ідеали тонуть у щоденній боротьбі за виживання.

Зоня — найцікавіша для мене в цьому томі. Її трансформація — це чесна і болісна історія пристосування. Вона стикається з реальністю, де немає місця для ідеалів, але є місце для боротьби за своє місце під сонцем.
Вільде майстерно показує, як суспільство змінюється, а герої, хоч і неохоче, повинні підлаштуватися під нові реалії.

Часом хотілося більше — продовження сюжетів, відповідей, ясності. Але, схоже, саме в цьому і був задум авторки — показати життя таким, яким воно є: не всі історії мають логічне завершення, не на всі запитання є відповіді.

Другий том «Сестер Річинських» читається вже не як родинна сага — це радше панорама епохи. Ірина Вільде поступово розсуває межі історії: додає нові імена, нові голоси, вплітає суспільні й політичні теми. Але за цим масштабом трохи втрачається найцінніше — камерність і глибина переживань, яка так захоплювала в першій частині. Сестри — вже не в центрі. Вірніше, не тільки вони.

Кульмінація першого тому стала точкою відліку для нових конфліктів. Жорсткий і егоїстичний вибір Катерини – це сигнал, що кожен бореться за своє власне місце у житті будь-якими методами.

Інші ж лишаються борсатися в тому, що є.
Натомість набирають сили інші голоси: Нелі, Слави, матері, численних другорядних персонажів. Цікаво спостерігати, як жінки, не маючи реальної влади, намагаються вхопитися за те, що можуть: шлюб, освіту, хатнє майно, вплив на дітей.

Суспільство тут нагадує калейдоскоп — інтелігенція, комуністи, націоналісти, польська влада, церковне оточення. Світ навколо героїнь стрімко змінюється: на тлі історичних катаклізмів, політичної боротьби й зрушень у суспільстві жінки змушені винаходити нові способи, аби залишитися видимими.

Найскладніше читалося про Бронка — його сюжетна лінія тоне в ідеологічних деклараціях. Деякі частини хотілося б промотати, особливо там, де багато комуністичних гасел, але навіть вони створюють контекст: важливо побачити, як ідеї вкорінювались у людей.
Усе навколо стає більш політизованим.
Вільде продовжує ткати складне полотно — про клас, гроші, компроміси і виживання.

Чудова книжка, щоб познайомитися зі стилем письма Ірини Вільде і таки наважитися на ту саму величезну сагу про сестер Річинських (і це схоже буде саме моїм випадком 😅)
Гарний текст рясніє актуальними на той момент проблемами буковинського суспільства. Тут і проблема національної ідентичності, і упослідження українських націоналістів румунами, і дискурс про роль жінки в суспільстві. Подумати, одні жінки тут бажають не одружуватися, а інші зовсім не хочуть дітей. Одна навіть була готова на аборт, адже розуміла що не зможе витягнути дитину матеріально.
Однак присутні і проблеми, а саме незавершеність текстів. Це ніби романи що були скуті до розмірів повістей. Відкритий фінал відчувається занадто відкритим, багато персонажів та сюжетних ліній перериваються та зникають при переході від повісті до повісті. Наприклад подружка головної героїні, Стефа, а також друг Циганчук, що був заарештований в кінці другої повісті, в третій навіть не з’явилися. Хоча грали велику роль до. Навіть те, що сталося після того як гімназисти вирішили не вписуватися до нової гімназії, ми так і не дізнались. Здається ніби тут теж могли постати один чи два повноцінний роман.
Але текст, як би там не було, дійсно вартий уваги

Дуже сильна книга, прекрасна своїм напрочуд своєрідним та оригінальним стилем письма (містить чимало тогочасних буковинських діалектизмів, котрі можуть певною мірою ускладнити читання, але без них повісті втратили б свій неповторний шарм), глибоким психологізмом та щирою відвертістю.
Повісті (а їх у книзі три) великою мірою автобіографічні, Вільде у головній героїні багато в чому змальовує себе - щиро, відверто, проникно. Авторка пише тепло, душевно, як би зараз сказали - “лампово”. Персонажі (насамперед жіночі) на сторінках живі, яскраві. Чернівці також живі, змальовані з любов’ю, навіть поетично. Я взагалі сміливо можу назвати Вільде поеткою в прозі - трапляються у книзі описи, порівняння та метафори, котрі притаманні в першу чергу поезії.
Прочитав з величезним захопленням, тепер з нетерпінням чекаю на знайомство з magnus opus письменниці - романом “Сестри Річинські”.

Чудова книга та яку просто треба наважитись. І потім ви не зможете від неї відійти.

Одразу раджу починати виписувати імʼя героїв, бо їх тут ну дуже багато.

Книга глибока і цікава. Залишає простір для роздумів та осмислення життя і вчинків. Читається легко. Не для одноразового читання, а через деякий час прочитаю ще раз залюбки. Рекомендую.

Книга, що назавжди залишиться в моєму серденьку. Прочитала за рекомендацією вчительки української літератури й шкодую тільки про те, що не зробила цього раніше.

Початок трилогії ніжний і чутливий. На наших очах росте маленька Дарка, у життя якої поступово вривається багато різних людей. Так прийшло й перше кохання – Данко, син директорки сільської школи. Почалось це кохання на вакаціях, а потім Дарка повезла його з собою в Чернівці, на навчання в українську приватну жіночу гімназію. Я до останньої сторінки щиро вболівала за щастя цієї дівчинки, але якби ж усе було так просто.

У ті часи Буковина була окупована Румунією, тому навчання дітей проходило за жорсткими правилами. Саме вчитель румунської мови Мігалаке стає таким собі втіленням всього історичного тла: спочатку він видається неймовірно гарним і добрим, а потім уся краса спадає і це зачудування змінюється на страх.

Опинившись далеко від свого дому, дівчата з Веренчанки заново шукають себе. Зʼявляються нові друзі і вороги, викриваються нові невідомі грані характеру на фоні непередбачуваних ситуацій. Дарка починає усвідомлювати своє місце в цьому житті, примикає до таємного кола тих, хто не хоче коритись румунам і зрумунщеним працівникам ґімназії. Ці безстрашні діти (бо ж знають, що за це будуть вигнані з навчання) виступають проти дорослих і розуміють ніби більше за них. Заради однієї великої мети вони йдуть на різні жертви: хтось зрікається свого кохання, когось арештовують, хтось отримує незадовільний сертифікат (який сором для батьків!).

Події, що розгортаються на сторінках книги, можна порівняти до того, що зараз відбувається на окупованих росією територіях. Як вивчають там історію України? Чи змушують дітей любити російську мову і розмовляти виключно нею? І як карають тих, хто відважується протистояти окупантам? Ці думки розривають серце.

У книзі йдеться про дорослі речі в дитячих розмовах, про доленосні події і рішення в житті простих людей. Читаєш і надихаєшся відвагою персонажів, переймаєшся цією безмежною любовʼю до України. Чи хотіла б перечитати? Безумовно. Знайомство з творчістю Іриною Вільде тільки почалось.

Сервус!

Мені надзвичайно подобається, що нарешті почали надавати достатньо уваги прозі українських авторок. Збірка класна, можна відкрити для себе різних авторок і зрозуміти, як жилося нашим українським жінкам у різні епохи.

Максимально раджу!

Цікавий роман. У кожного з багатьох героїв є своя історія, яка розвивається поступово.
Також підіймається тема комунізму, я цей момент пролиснула.
Загалом не дивлячись на кількість сторінок читається легко

Мені дуже сподобалася ця книга. Прочитала її вдруге (перший раз читала 20 років тому, коли навчалася в інституті). Зараз з висоти нового життєвого досвіду образи героїв бачаться зовсім по-іншому. Мені сподобалося, що в романі представлені різні за характером, світоглядом жінки, що авторка відстоює феміністичні погляди. Взагалі, хоч книга написана століття тому, вона легко читається і викликає аналогії з нашим сьогоденням...

Катерина, перша донька у сімʼї, не обдарована красою, але має гострий розум. Однак, це не допомагає їй уникати дурних вчинків. Про Софію нічого сказати не можу, її мало згадували у творі.
Ольга сподобалась мені більше за Катерину: трошки наївна, але порядна, вона хоче знайти роботу та бути незалежною. Неля сподобалась ще більше: її доля не щадить, та і вона не обирає легких шляхів.
Слава - моя улюблена сестра, вона знає чого хоче, добивається свого, дуже мила дівчина та має чудову історію кохання, яка під кінець тому не виглядає настільки райдужно. З головних дійових осіб залишаться Теофіл, Суліман, Бронко, який є найадекватнішим з них, але не без нюансів
Читала книжку дуже дозовано, від 30 до 120 сторінок на день. На початку було дуже важко, багато діалектів, дивної побудови речень у діалогах, багато персонажів/персонажок, було важко зрозуміти, що до чого. Головний мінус цієї книги для мене в тому, що занадто багато часу було приділено стороннім людям. Навіть на похороні, коли я хотіла побачити згуртованість сімʼї в період горя або навпаки, нам показували діалоги якихось людей, не зрозуміло для чого
У другій половині книги мені почало дуже
подобатись, набагато легше сприймався текст,
стало більше сестер, та й читати було цікавіше. До кінця книжки нам розкрили характери майже всіх персонажок/персонажів, окрім Софії, що дивно, як по мені, обсяг книги дозволяв це зробити. Також мені дуже сподобалась атмосфера роману, опис будинків та речей. Прекрасно показаний оунівський рух та молодих людей, які боряться за свої права