🤨 Алі Гейзелвуд — остаточне «ні» для мене

🤪 Читаючи перший ромком Алі Гейзелвуд, я пообіцяла собі: більше — жодної її книги. Ну не моє. Не чіпляє. Не цікаво. Але «Наречена» всюди миготіла з обіцянками чогось зовсім іншого: «фентезі!», «темні створіння!», «не так, як раніше!». Тож вирішила дати авторці ще один шанс.

🥰 Ідея справді інтригуюча: головна героїня Мізері — вампірка з давнього клану, яка мусить вийти заміж за альфу перевертнів, щоб укласти політичний союз і уникнути війни. Класична тема ворожих рас, вимушеного шлюбу, ненависті, що поступово переростає в щось більше... Звучить багатообіцяюче.

📖 150 сторінок потому — нудьга, як вона є. Суцільне «ну коли ж щось почнеться?!». І от коли, здавалося б, нарешті щось зрушує з місця, я ловлю себе на думці: «Стоп, та це ж Сутінки, тільки в альтернативному варіанті, де Белла вже вампірка, але замість Едварда обирає… ну, того вовкулаку (я забула, як його звати)».

🤔 Так, згодом дійсно стає трохи цікавіше. Але не настільки, щоб хотілося ковтати сторінку за сторінкою. Сюжет розтягнутий, динаміка ніби є, але вона якась штучна. Авторка намагається нагнітати, будувати напругу, розкривати характер героїв — але все це, як на мене, не працює.

🥸Цією книгою я остаточно переконалась: Алі Гейзелвуд — не моя авторка. Не моя історія. Не мій стиль. Тому прощаюсь з її творчістю без жалю.

🕵️ Детектив, який не поспішає, але змушує зануритися по самі вуха.

🏝️ Події розгортаються на доґґерлаедських островах — місці, де час ніби плине повільніше, повітря насичене сіллю, а тиша кричить гучніше за слова. Саме атмосферність стала для мене найсильнішою стороною цього роману. Динаміки тут не багато, але те, як авторка передає острівне життя, змусило мене ніби фізично відчути холод, вітер і ізольованість цього краю.

👮‍♀️ Головна героїня — детектив Карен — отримує справу про вбивство колишньої дружини свого шефа Юнаса Смееда. Відправна точка розслідування — лише знаряддя вбивства. Все інше — суцільна невідомість, яка поступово розкручується в міцну і складну історію. Особливо цікаво було спостерігати, як авторка збудувала розслідування навколо, здавалося б, дрібниць.

👩‍❤️‍👨У романі є ще одна лінія — ми час від часу переносимось у 1970-ті, де знайомимось із родиною Анне-Марі та Пера Ліндґренів. Довгий час ця сюжетна нитка здавалася мені загадкою в загадці — зв’язок із теперішнім неочевидний. Та поступово все стає на свої місця. Хоча я й зрозуміла, до чого ця передісторія, це аж ніяк не допомогло мені визначити вбивцю.
І в цьому – ще один плюс. Авторка майстерно приховує вбивцю до самого фіналу. Нічого не видає, не підказує надміру, ані жодного прямого натяку. Фінал дійсно здивував!

Чекатиму на наступну частину циклу🥰

Не можу сказати, що це погана збірка — у ній є цікаві ідеї та певна літературна атмосфера. Найбільше мене зачепили два оповідання: «Голос у моїй голові» Наталії Довгопол та «Соловей і його любов» Ярини Каторж — справжні емоційні міні-історії, які залишають слід.

Проте загальне враження дещо розмите. Мені бракувало динаміки, глибшої інтриги чи хоч якогось елементу, який би утримував мою увагу. На жаль, з середини збірки в мене почався так званий «нечитун» — не хотілося повертатися до тексту.

Як не дивно, найбільше сподобалось не змістове наповнення, а оформлення: дуже гарна палітурка, стильний форзац і зріз сторінок — усе це створює відчуття, ніби тримаєш у руках щось особливе.

Цікаво, що авторки спробували створити альтернативні реальності, у яких українські міста оживають у химерний і навіть містичний спосіб. Ідея виглядає доволі амбітною — створити український міф у сучасному художньому виконанні. Хоч не завжди реалізація відповідала задуму, проте такий підхід хочеться підтримати, бо це крок до формування нової урбаністичної магії в українській літературі.

Збірка має свого читача, але, на жаль, я ним не стала.

🤔 Не скажу, що роман поганий — читається цікаво, є про що подумати, стиль Винниченка тримає. Але головний герой — то окрема історія. Сцикло, як є. Інтелігент, який боїться самого себе. Багато говорить про мораль, внутрішню чесність, боротьбу із фальшем — але сам у житті поводиться так, що аж кривить.

🙁 Головна проблема — його гіпертрофоване «я». Любив філософствувати, аналізувати себе під мікроскопом, але при цьому тягнув штани, де бачив жіночі очі. А як доходило до наслідків — зникав, перекладав вину, ховався за пафосні роздуми. Пхав свого піструна всюди, де міг, але елементарної відповідальності не ніс. І все це подавалося під соусом «духовної щирості».

😅Насправді, роман цікавий як портрет покоління і моральна драма. Але якби я зустріла такого Кирпатого Мефістофеля в житті — обійшла б десятою дорогою. Складно співчувати людині, яка з легкістю калічить чужі долі, виправдовуючи це своєю «незалежною душею». І хочеться сказати: ні, це не чесність, це — боягузтво і егоїзм.
Книга залишає по собі осад, але й примушує думати. А отже — свою функцію літератури виконує. Та герой — як на мене — той ще моральний банкрут.

📑 Книга, яка не має сюжету, але тримає до останньої сторінки!

💎 Це одна з тих книг, до яких хочеться повертатися. Я залишила на ній купу стікерів, і точно знаю — перечитуватиму ще не раз.

📈 У першій частині Рей Даліо розповідає про свій шлях — як він будував компанію, досягав успіху, падав, і знову піднімався. Власникам бізнесу, інвесторам, фінансистам та всім, хто має справу з економікою, акціями, облігаціями чи будь-якими інвестиційними процесами, ця частина буде особливо близька. Це досвід зсередини — чесний, без прикрас, із висновками, які варто запам’ятати.

🗃️А далі — Принципи. Те, що для мене стало справжнім відкриттям. Попри те, що мова йде про управління, командну роботу, ухвалення рішень, ці принципи універсальні. Їх можна застосовувати в повсякденному житті, у відносинах, у саморозвитку. Книга надихає на системне мислення, на пошук відповідей не в емоціях, а в логіці.
Хоча це не художня література і тут немає сюжету, «Принципи» читаються із захопленням. Вони не відпускають. Це, без перебільшення, must-read для тих, хто хоче жити й працювати усвідомлено.