“У “Нефритовому місті” поєдналися відголоски історії і Сходу, й Заходу” - написала сама Фонда Лі. Так і є. Справді склалося враження, що книга творилася людиною, котра добре знайома зі Сходом, але при цьому чудово розуміє, як гарно передати західному читачеві цей східний колорит, адже авторка, попри азійську зовнішність та прізвище, народилася та виросла на Заході. Перша книга Саги Зеленої Кістки оповідає про унікальний острів Кеконь, єдине місце на планеті, де видобувається нефрит, що має магічні біоенергетичні властивості. Лише кеконьці можуть без негативних наслідків для власного здоров’я використовувати коштовний диво-камінь, котрий дає своєму носієві надзвичайну фізичну силу й спритність та неймовірно загострює чуття. Але вмінням правильно користуватися нефритом кеконьців вчать з раннього дитинства. Для іноземців же цей камінь смертельно небезпечний, адже непідготовлений організм просто не витримує його впливу. Звісно, інтерес зі сторони сильних держав до такої потужної зброї не сприяє мирному та спокійному життю населення. А найголовніше - видобутком нефриту управляють винятково місцеві мафіозні клани. Ось про непрості стосунки між двома найбільшими з них і оповідає “Нефритове місто”.
Світ у книзі повністю вигаданий, назви країн та міст не скажуть читачеві абсолютно нічого. Час, у якому відбуваються події роману, технологічно ніби наближений до нашого. Приміром, є сучасні автомобілі, але нічого не чути про комп’ютери чи мобільні телефони. У книзі поміщено дві карти - острову та міста, котрі дуже допомагають орієнтуватись під час читання. Остання - досить детальна, адже події переважно відбуваються саме в Дзаньлуні.
Авторка ненав’язливо час від часу вставляє розповіді про історію Кеконю та відомості про політичне становище острова та найвпливовіших держав-сусідів, їхні стосунки між собою, про звичаї, свята та обряди кеконьців і їх відмінність від іноземців (котрих на острові відверто зневажають за нездатність носити нефрит). Але вишенькою на торті для мене стали описи місцевої кеконської релігії та пов’язані з неї легенди та міфи світотворення. Ці міфи та легенди подаються у книзі невеличкими окремими розділами й читаються просто як давні автентичні буддійські притчі, настільки мальовничо-поетичною мовою вони написані. З великим задоволенням читав про Старого Дядечка Дзеньшу чи воїна Байдзеня. Так, це настільки прекрасно продуманий світ!
Звісно, роману не оминути аналогій з “Хрещеним батьком” - крім спільної “мафіозної” тематики є ще й деякі дещо схожі сюжетні ходи, але загалом це інша, цілком оригінальна історія. “Нефритове місто” - це радше яскравий екшн з фентезійним відтінком (хоча варто зазначити, що для поцінувача класичного фентезі тут фентезійності відверто бракує, вона проявляється хіба в магічних властивостях нефриту та ще у вигаданому світі). У ньому є все те, що ми бачимо в азійських бойовиках - харизматичні персонажі, стрімкий розвиток подій, перестрілки, багато бійок, ось тільки у фільмах це трюки, каскадери та вмілий монтаж (а нині якісна комп'ютерна графіка), а в книзі за “трюки” відповідає нефрит - він дає можливість стрибати знизу на другий поверх, ухилятися від куль, чути за сотні метрів та ще багато чого. Загалом яскраво змальована авторкою картина справді постає перед очима як видовищний фільм.
Кілька слів про мафію. Ієрархія клану в книзі нагадує знамениті китайські тріади з їх суворою дисципліною та жорстко визначеними посадами, котрі мають доволі оригінальні назви (Стовп, Синоптик, Ліхтарник, Ріг). В мафіозних кланах, як і в кеконському суспільстві в цілому панує традиціоналізм, де молодші беззаперечно підкоряються старшим, жінки чоловікам, проте жінка, якщо не бажає бути лише матір’ю чи дружиною, має достатньо свободи та можливостей, щоб дістатися вищих щаблів влади (аж до очільниці клану) або ж просто жити власним життям, одиначкою. Такий собі компроміс між азійським консерватизмом та західним лібералізмом.
Маю сказати, що брався за “Нефритове місто” абсолютно нічого не знаючи про авторку книг. Лише перегорнувши останню сторінку роману в коротенькій біографії дізнався, що Фонда Лі має чорний пояс з кунгфу та карате. Це мене анітрохи не здивувало, враховуючи з яким смаком, знанням справи та соковитістю авторка описувала в книзі бійки та етикет бійців-суперників) Вийшло так, що не маючи високих очікувань від твору, отримав величезне задоволення від читання! Не можу сказати, що це прям безгрішний шедевр, ніби і є дрібнички, до яких можна причепитися, але дуже несуттєві, справді дрібнички. Моя оцінка- 8. Щиро рекомендую, особливо якщо вам подобаються книги на кримінальну тематику з краплинкою магії!

Місто. Роман не дарма так називається. Місто є другим головним героєм книги, поруч зі селюком з Теревенів Степаном Радченком. Ці два головні герої є смертельними суперниками. Місто зустрічає Степана вкрай неприхильно, але норовливий хлопчина приймає бій, й після кількох прикрих поразок таки йому скоряється. Він убиває у собі селюка у цих битвах з кам’яним монстром, разом з тим втрачає ет хороше, що, здається, таки мав у собі до переїзду. В кам’яних джунглях він черствіє та розвиває у собі гірші риси, хижацькі, корисливі. Хоча не на всіх місто так впливає. Приміром, Степанів односельчанин Левко як і був, так і лишився хорошим та добрим хлопцем. Проте той і не планував лишатися в Києві - відучившись, з радістю перебирається працювати у провінцію. Приятель Радченка поет Вигорський бореться з монстром іншим шляхом - щороку їздить на літо на декілька місяців у подорож Україною, щоб перезавантажитись.

Якщо брати до уваги життя та вчинки Степана Радченка так, як вони виглядали зовні, то ніби й немає до чого причепитися. Звичайнісінька собі людина. Так, покинув інститут, але ж зате став письменником, друкується, гонорари отримує. Та й не байдикує - то лекції у шкіртресті проводить, то став секретарем у видавництві. В побуті ощадливий, на роботі максимально відповідальний, чемний, робить все, що посада вимагає й навіть більше. Не п’є, не краде, не скандалить. Ідеальний громадянин просто. Ще й герой війни. Особисте життя… А що особисте життя? Кому до нього діло є? Мав дівчину з села та покинув - то й що з того? Мав майже вдвічі старшу коханку, ще й заміжню - нічо, діло молоде, та й вона сама до нього прийшла. Якась юнка через любовні стосунки з нашим героєм отруїлась - ну, то просто якась нервова баришня з мухами. Зауважте, я про те, як вчинки Степана зі сторони виглядають. Ніби й не все дуже гарно та гладко, але й засуджувати людину з обивательського погляду немає за що. Якщо ж очима автора покопатись у душі товариша Радченка, то перед нами постає інша картина. Перед нами нездатний на емпатію нарцис, самозакоханий та заздрісний, доволі злий й не здатний на щирі почуття - чи то у дружбі, чи то у коханні. Щось добре та світле Степан відчуває поривами, під впливом якихось зовнішніх обставин - тоді він всіх любить і хоче з усього серця подарувати себе “божественного” цьому недосконалому світу. Але часто щось йде не так, світ байдуже коситься на цей дарунок й наш герой одразу кисне, ображається, а тоді злиться. Ну й не треба, ну не буду нічого робити, як ви такі! Як мала, зла дитина. Ще наш Стьопа відзначається підвищеною вимогливістю до навколишнього світу. Він впевнений у своїй особливості, щиро вважає, що до нього мають поставитися поблажливіше, ніж до інших - чи то коли шукаючи посаду, чекає, що для нього робитимуть якісь винятки поза чергою, чи то коли ходив зі своїм першим оповіданням одразу до відомого критика, а не просто до видавництва.

З цікавого - зауважив у Радченка дуже своєрідне ставлення до минулого. Коли він залишає позаду себе якусь людину чи якесь місце, він упевнений, що вони й надалі лишаються незмінними, точно такими, як він од них пішов. У тяжкі часи якоїсь душевної кризи хлопець відчуває гострі приступи самотності, адже за півтора року проживання у Києві він не завів жодного друга. Тоді його починає підсвідомо тягнути до минулого. Й він дуже дивується та розчаровується, коли на місці минулого знаходить теперішнє. Виявляється. дівчина, котру він образив та покинув, вийшла заміж (про це він знав), але не тужить за ним у заміжжі, ба навіть вагітна (такого навіть уявити собі не міг). Дівчата, до котрих він ходив колись у гості, теж, виявляється, на тій квартирі вже не живуть. Є ще подібні приклади. Подібні зміни у нього за спиною Радченко сприймає ледь не як особисту образу.

Взагалі, про цю книгу хочеться й можна написати дуже багато. В художньому плані - це шедевральний шедевр, один з кращих романів в українській літературі в принципі. Барвисті, яскраві описи міста в будь-яку пору року - весняний схід сонця, холодна мряка, зимові морози та сніг, вечірній Хрещатик з ліхтарями та яскравими вітринами крамниць… Ці картини просто постають перед очима живими образами. Те ж стосується й зображених у романі людей. Суміш урбаністики та глибокого психологізму. Я надзвичайно вражений - 10 з 10.

Весело, дотепно та гарно написані детективні оповідання, героєм яких є зовні незграбний та недоладний, до того ж короткозорий священник отець Браун. Читаються вони надзвичайно легко. Це не серйозні похмурі детективи в жанрі “нуар”, це напівгумористичні ребуси про різні, часом доволі оригінальні, злочини. Проте гумор у Честертона буває й чорним, адже серед злочинів трапляються й вбивства.

Вважається, що отець Браун був своєрідним прототипом для міс Марпл Агати Крісті - такий самий невинний, ніби наївний “божий одуванчик”, від якого злочинці аж ніяк не очікують загрози. Честертон написав про нього багацько оповідань - за життя автора вийшло п’ять збірок. Книга “Незбагненний отець Браун” є компіляцією від видавництва “Богдан”, такої збірки у доробку Честертона не існує. З мінусів видання - редактура перекладу. Наприклад, що може означати словосполучення “нелукава пауза”?)
Ставлю книзі 8 з 10. Підійде, якщо потрібно себе розважити легеньким дотепним детективним читвом.

Важко оцінювати цю книгу, в першу чергу саме цю, видавництва “Віват”. Річ у тім, що в одній книзі поміщено дві редакції роману, й вони залишили по собі різні враження. Канонічна версія (вона коротша, публікується за мюнхенським виданням 1947 р.) обривається раптово. Так, це ніби схоже на відкритий фінал (дуже відкритий), але немає відчуття, що саме так планувалося з самого початку. Виявляється, насправді автор видав у Мюнхені відредаговану та порізану версію свого роману, котрий мав вийти в Україні ще на зламі 20-30-х рр., але з різних причин так і не потрапив до друку. Окрім не надто значних (порівняно) правок на початку та у середині тексту Домонтович кардинально попрацював над кінцівкою, викинувши з готового варіанту декілька останніх глав, починаючи з середини XVII розділу. І ще одне - навіть у своїй найбільш повній, розширеній версії це мала бути перша частина роману. Тобто, ніби планувалося продовження. Але чи існувало воно, чи були хоч якісь начерки другої частини, досі невідомо. Тому оцінюватиму, мабуть, окремо обидва варіанти тексту.

Почну з “канону”. Якщо коротко - це геніально. Настільки повні, живі та яскраві постаті головних дійових осіб міг змалювати лише Великий Майстер. Особливо це стосується самого Доктора, науковця Василя Хрисанфовича Комахи - його складний внутрішній світ, дивакуватість, асексуальність, асоціальність, навіть аутизм. Незграбний та відлюдькуватий, Серафікус викликав співчуття та емпатію, хоча іноді його вчинки видавалися відверто химерними. Налагодити щире спілкування йому вдалося лише з 5-річною чужою дівчинкою, єдиною протягом довгого часу живою істотою в романі, до котрої він проявляв справді людське почуття. Їхня дружба “розколупала” замкненого в собі анахорета та пробудила в ньому батьківські почуття. Зі зустрічі з Ірцею у парку починається книга та зі зустрічі з Ірцею починаються внутрішні зміни у Комасі. Він раптом усвідомив, що хотів би мати дитину, але щоб без участі жінки - він же Серафікус, як-не-як) Проте жінки в його житті все-таки з’являються, і найбільшу роль відіграє одна з них - Вер, модерна жінка, активна та незалежна. Вер дуже зацікавив дивакуватий професор, і з часом її знайомство з Комахою переростає у якесь дивне почуття, котре можна було б навіть назвати коханням.

Стосунки з Вер ламають Серафікуса. До зустрічі з нею він жив усамітненим, усталеним життям, згідно з встановленим розкладом й абсолютно не толерував раптових змін у ньому й тим паче всіляких несподіванок. Вер якраз стала його найбільшою несподіванкою. Комаха несподівано закохався в неї, втратив душевний спокій, і хоча жінка начебто відповідала йому взаємністю, проте їх роман просто не міг бути тривалим - Василь Хрисанфович не зважувався навіть на звичайний поцілунок, не кажучи вже про більшу фізичну близькість. Окрім цього, у нього був конкурент - колишній найближчий друг Серафікуса, художник Корвин, котрий також прагнув здобути любов цієї яскравої жінки. Маємо ось такий любовний трикутник, один з двох у романі. (Був ще один, доволі дивний, про нього декілька слів нижче). Цим нерозв’язаним трикутником і завершується “канонічна” версія роману.

Щодо другого (насправді хронологічно першого) трикутника. Це близька дружба у ранній молодості між Комахою та Корвином й заручини художника з багатою нареченою Тетяною Беренс. Корвин розривався між палкими дружніми почуттями до Серафікуса та ніжними (на диво платонічними, як для такого гульвіси) до нареченої. Заручини в результаті скінчилися нічим через дворічну нерішучість художника, котрий вважав, що шлюб буде зрадою дружбі з Комахою. Ось такий своєрідний трикутник.
Комаху мені відверто шкода. Жила собі людина у своєму світі, котрий не зовсім збігався з реальністю, м’яко кажучи, але жила тихо, мирно, з ранку до вечора працюючи з книгами та над книгами. До моменту, коли Вер не надто делікатно та трохи безвідповідально увійшла в це життя Серафікуса й зруйнувала його. Ми не знаємо та вже й не взнаємо ніколи, чим все мало закінчитися, але можна бути певним, що Доктор не зможе вже повернутися до свого розміреного ритму життя книжкового червяка - занадто великим було потрясіння. Навряд чи він зможе дати щастя будь-якій жінці у сімейному житті чи йому вдасться бути щасливим самому. Все-таки Серафікус мав надто значні психологічні проблеми, котрі тоді називалися просто “дивацтвом”.

А тепер щодо чотирьох з половиною розділів та вставок в канонічний текст, котрі були відновлені завдяки знайденим рукописам. Скажу так - відверто ні. Недарма Домонтович не публікував цих останніх глав у мюнхенському виданні. Це був такий ідеологічно правильний текст, у якому справжня активістка Тася невтомно й піднесено займається громадською роботою з ранку до вечора, віддаючи їй всю себе. А наш Комаха починає потроху забувати Вер з її дрібнобуржуазними замашками й проймається симпатією до Тасі, котра й у часи революції, виявляється, була щирою большевичкою. Вер, до речі, втомившись від дивного кохання нашого Серафікуса й покинувши його, виходить заміж за такого самого дрібнобуржуазного художника Корвина, котрий ще й воював свого часу на боці білогвардійців. Так що ні, віднайдене продовження мені не надто сподобалося. А ось основному тексту ставлю “9”. Не “10”, тому що роман очевидно не завершений, на жаль. Але все одно прекрасний.

Перша книга знаменитого циклу “Колесо Часу”, котрий започаткував саме Джордан, проте дописував уже Сандерсон. Що можу сказати щодо своїх вражень від цього товстунця? Суб’єктивно - це “перехідне” епічне фентезі; мається на увазі, перехідне від епохи олдскульного “толкінівського” фентезі до сучасного.
Перші книги циклу Джордан писав у кінці 80-их, й вплив Професора дуже відчутний. Якщо ви палкий прихильник старого доброго епіка, “Око світу” є прекрасним зразком саме цього жанру. Якщо ж ви починали з похмуро-кривавої та глибоко психологічної творчості Аберкромбі, ця книга може здатися трохи наївною. Проте у будь-якому випадку це дуже якісна література.
“Око світу”, як уже сказано, перша цеглина у фундаменті величезного будинку, на фасаді котрого пишається впізнавана незчисленними фанатами фентезі вивіска під назвою “Колесо Часу”. (Вітієвато завернув, еге ж?) Наразі я не так багато знаю про сам цей знаменитий цикл, адже читав лише першу книгу з 14 (а якщо рахувати приквел, то навіть з 15). Проте подіяла вона як хороший аперитив - вже не терпиться дізнатися, а що ж далі?
Коротко опишу свої враження, як позитивні, так й негативні. Перипетій самого сюжету торкатися не буду, тому що навіть найменший спойлер може зіпсувати насолоду від знайомства з книгою.
Отже, що можна відзначити з плюсів. Епічне полотно світу, з продуманою історією, мапами та системою магії, з живими та детальними зображеннями місцевостей та архітектури. Незліченна кількість персонажів - нові з’являються чи не щосторінки. Що може трохи спантеличити, але щодо цього неварто турбуватися, адже у кінці книги є Глосарій, в якому наведені короткі описи основних персонажів, місць та значущих подій, що відбувалися або згадувалися у книзі. Динамічний сюжет та простий для сприйняття текст; читати було дуже легко та максимально ненудно. Практично після кожного розділу не хотілося зупинятись, кортіло одразу почати наступний)
Є й мінуси. Наводитиму приклади без спойлерів та уточнень. Деякі вчинки головних героїв видаються не цілком логічними - здавалося, що в певні моменти вони мали б повестися якось по-іншому. Також і самі персонажі є трохи пласкими, на відміну від світобудови, над котрою автор провів просто колосальну роботу Ще у книзі є одна любовна лінія, котра з’являється раптово, практично без розвитку. Але насправді мінуси не є аж такими значними, плюси, як на мене, суттєво їх переважають.
Загальна оцінка - 9 з 10. Дуже якісне епічне фентезі від старанного учня Толкіна.