Ярослав Мельник

Чесно, навіть не знаю, як правильно описати враження від прочитання книги... Чи цікава вона і варта бути прочитаною - однозначно так. Чи було задоволенням читати її - точно ні. Це не розважальне чтиво. Книга важка, жорстока і депресивна. Навіть якщо сприймати усе написане буквально - світ сліпців, цілковито контрольований Державним Об'єднанням, світ де слова "сміх", "радість", "краса", "віра", "Бог", "свобода" стали архаїзмами, а, здавалось, найпростіші поняття "море", "небо", "сонце", "птахи", "ліси", "хмари" є невідомими і незрозумілими абсолютній більшості. А якщо ще зазирнути в усі приховані підтексти і замислитись про всі асоціації й думки, що виникають при прочитанні (взяти хоча б тоталітарні режими та ідеології, терористичні організації, чи загальновідоме "моя хата скраю - нічого не знаю", питання добра і зла, проблема вибору і пошуку свого місця в світі), усе сприймається ще важче.

Розповідь уривчаста, фрагментарна, наче мозаїка, подана з різних точок зору, зі вставками уривків щоденників і записів, різноманітних нових і давніх творів, документів та випусків новин, що гарно доповнюють загальну картину. Щоправда, зовсім не зрозуміла суть і мету наведених уривків під назвою "Із збірки віршів Чиза Ділка «Близька далина»" 🤷‍♀️. В книзі знайшла безліч фрагментів, які хотілося б процитувати, але наведу лише декілька, щоб максимально без спойлерів:

Припустимо, що ви насправді «бачите» реальність. Тепер скажіть: вона принесла вам щастя? Ви хотіли б, щоб усі люди навколо бачили страхіття? Навіщо ви хочете зруйнувати щастя мільйонів людей? А ви їх запитали, чи вони захотіли б проміняти затишок близького простору на жах вашої правди? Потрібна вона їм, ця ваша правда?

«... кожен із нас віддасть життя в боротьбі з гнобителями волі. Ми, що бачили істину, не можемо жити в суспільстві, заснованому на брехні. Кожен сліпий – наш ворог, бо він є шестірня системи, через яку система діє і в якій існує. Система існує в тих, хто її складає. ...»

Ступінь залежності прямо пропорційний ступеню людської обмеженості. Чим обмеженіша людина, тим легше ЇЇ зробити залежною.

Живучи в маленькому постійному колі, я обростаю тисячами звичок, і з часом порушення навіть однієї з них, найдрібнішої, стає для мене потрясінням. Я готовий все терпіти і все виконувати, аби не чіпали «моє маленьке життя». Мені вже однаково, хто і як править мегаполісом, державою, що роблять правителі — це не має до мене відношення. Як і те, що наді мною, що піді мною, що на сусідній вулиці. Я буду, як говорили в давнину, нижче трави, тихіше води, тільки не чіпайте мене. Я боюся за свій п’ятачок. Я тремчу за те, чим я став.

Нам приємно бути під опікою, нас ведуть, ми, чоловіки і жінки, не перебираючи, по-жіночому любимо цю силу. І не дай боже хто-небудь скаже нам: «Як же ви це так, га? Ні кроку самі. Радієте своїй цілковитій залежності. І не принижує вона вас». О, не дай боже! Ми розірвемо такого нахабу на шматки! Бо... Бо ми поважаємо себе, так! Ми не потерпимо іншого погляду на себе. І ми горою станемо на захист тих, хто створив нас такими, якими ми є, бо, на їхній погляд, ми гідні самоповаги, ми володіємо найвищою цінністю — доброчесністю громадян, і так далі. І ми... Ми не віддамо своєї самоповаги, не станемо змінювати бачення самих себе, а швидше тебе самого зітремо в порошок!

... Так, вони просто не очікували такої зухвалості, такої готовності боротися до кінця, боротися тоді, коли немає вже жодного сенсу, жодної надії. Вони не врахували, що людина може не зламатися перед обличчям видимої могутності. Саме цим, не так могутністю, як психологічно позбавляючи сил, вони і перемагають...

Не людині з її мурашиними можливостями виступати рятівником світу і організатором всесвіту. Вже ж не їй, чиє життя — мить, ставити за мету змінити силу реальності, сотворену не нею, зробити залізобетонну стіну прохідною.

Антиутопії явно не, те що легко читається, і зовсім не те, що мені подобається читати. Але я не шкодую жодної хвилини, витраченої на цю книгу, хоча й візьмусь за щось подібне ще точно не скоро.

Що робити, якщо ти народився в світі сліпих, але раптом став зрячим?

Габр мусить тікати від своїх, що стали чужими, від чужих, що не стануть своїми, долати багато перешкод, пізнавати "далекий простір" і себе.

Це антиутопія. Книга про досить важке майбутнє людства. Тут багато роздумів, багато рефлексії, багато паралелей з сучасним світом, також динамічний сюжет і герой, який взагалі не герой.

Мені доволі цікаво було знайомитися з творчістю автора, книга читалася мені легко, відкласти не захотілося.

Але в деяких моментах мене дратували дії чи думки героя, та я не вважаю це за мінус книги.

Бо якщо герої викликають у читача емоції, отже автору вдалося створити їх живими.

💡 Якось зовсім нещодавно для себе я відкрила такий жанр літератури, як антиутопія. Досить важкий психологічно, але водночас то такий "штурм для мозку", що годі відмовитися. Одним із найтяжчих творів для мене видався "1984" Орвелла, а от найоптимістичнішим, якщо так можна сказати про антиутопію, - "Маша" Ярослава Мельника. Ой, і дивує мене сучасна українська література!

💡 Довго вагалася, чи хочу таке читати, бо уривок на сайті визивав сильну огиду, але цікавість взяла своє.

💡 Далеке майбутнє... Фашисти перемогли у ІІІ Світовій війні і нарешті їм вдалося втілити у життя одну із своїх ідей - створити вищу расу! А що трапилося з іншими людьми? Їх відправили в табори праці і цього разу не знищували, а використовували як тварин. Вони жили в сараях, працювали в полі, допомагали по господарству, не мали одягу, а ще давали людині молоко і... м'ясо. Так-так, я не помилилася! До нижчої раси людей ставилися, як до звичайних тварин. Ось так, поступово, на планеті виник новий біологічний вид - стори.

💡 Головний герой книги, досить дорослий чоловік, має родину, веде розмірений спосіб життя, тримає свою ферму сторів і підробляє кореспондентом у газеті. Серед його тварин є одна досить розумна самка, Маша, спостереження за якою все частіше наштовхують на думку, а чи дійсно вона стор? Чи можливо то об'їдені кістки сторячого копита так схожі на людські? Чому стори перед заколюванням панікують, кричать і навіть плачуть??? Та й газети час від часу підігрівають інтерес статтями про втечі сторів із ферм, об'єднання у поселення, виживання у складних гірських умовах.

💡 Автору вдалося дуже тонко витримати грань між людиною і стором. Ось я читаю і вірю, що це тварина, з якою поводяться так, як із звичайною свійською твариною, а за хвилину перегортаю сторінку і мені хочеться кричати: "Люди, хіба ви сліпі? Вони ж точно такі, як і ви!"

💡 Одним словом, дуже сильний твір, який змушує думати, особливо в наших реаліях. Чому деякі тварини живуть краще за людей? Чому певні верстви населення змушені жити в умовах гірших за тваринні, а часто й терпіти знущання від ніби-то людей? Чи можливо відмовитися від їжі і робочої сили аби залишитися людиною, але як тоді вижити самому?

Обожнюю антиутопії.
⠀
Саме тому пробачаю їм багато огріхів. І слабкий сюжет, і нелогічні вчинки героїв, і "провисання" в історії.
⠀
Але ці світи, в яких панує атмосфера впорядкованої приреченості, зачаровують. У романі "Далекий простір" автор малює світ, у якому люди не мають зору. Все максимально автоматизоване, а їхня свідомість не має поняття "далекий простір". Ці люди переконані, що рухається лише час, а інші об'єкти та предмети лише входять в "їхній простір". Простими словами — не існує нічого далекого.
⠀
Як і в кожній антиутопії, тут є герой, який прозріває, дізнається жахливу правду і... Не починає боротись. Натомість його кидає з одного табору в інший, і він поняття не має, де правда. Як і читач.

То вам здається, що ось вона — справедливість. А через кілька сторінок акценти зміщуються, а зло вже не знається таким злим. ⠀

У мене цей роман викликав суперечливе враження. У ньому багато філософських роздумів про "сліпців" і "зрячих", інтелектуальних відхилень через вкраплення вирізок із газет, елементів інтерв'ю та підручників, за якими навчаються у цьому світі.

Але який простий сюжет! І передбачуваний. Герої поводяться дивно, деякі епізоди я навіть поверталась перечитувати, щоб зрозуміти: для чого це? В чому роль цієї розмови?
⠀
Але книгу раджу. Це українська проза. Українська антиутопія, де автор простим сюжетом спробував передати читачеві складні речі. У мене на рахунку це вже більш ніж десята антиутопія, тому я можу бути досить упередженою, а якщо ви тільки починаєте знайомитись з цим жанром — не проходьте повз! Історія справді динамічна, захоплива та дещо філософська.

Як почала читати не дуже розуміла, хто такі стори, але потім як зрозуміла 🤯...

У світі IV-го Raйху були виведені людиноподібні істоти (нижча раса), які були позбавлені людської свідомості, чим були більш схожі на худобу. Однак… Виводили їх з людей…

Автор описує майбутнє - 25-28 ст., в країні головного героя Лео процвітає використання сторів, як худоби, однак вони засуджують фашизм, називаючи себе постфашистами користуючись його ж здобутком…відчуваєте абсурдність?

Нарешті головний герой починає внутрішню боротьбу, в якій намагається розібратися, хто ж все-таки стори - люди чи тварини.

Прочитавши цю книгу, мені зараз не хочеться їсти мʼяса. Я й сама задумалась, хто ми? Люди чи тварини? Сильна книга. Захоплююча, інтригуюча і цікава.

Давно не читав таких годних антиутопій. А антиутопій від українських письменників – взагалі ще ніколи. Уявіть, четверте тисячоліття, в світі існує єдина планетарна держава Райх, яку утворили фашисти після звитяги в Третій світовій. На рівні зі свійськими тваринами в них так звані стори – людиноподібні істоти. Колись їх вивели, «отваринюючи» дітей підкорених народів. І зараз, через тисячу років після виведення, сторів повноцінно вважають худобою, змушують виконувати найскладнішу працю, розводять і навіть… їдять. От вам і Brave New World.

Звучить як черговий треш, да? Але читається досить легко, без зайвої гри на почуттях та вимученого негативу в бік уберменшів. Класний варіант, щоб небанально посидіти за книжкою 2-3 вечори, трохи подумати про людоїдство, десь понаводити паралелі й повболівати за здоровий глузд. Тож якщо поважаєте такий жанр, «Машу» дуже рекомендую.

Потужна антиутопія про постфашизм: його появу, результати та наслідки для людства. 

Читаючи такі книги, складається враження, що людство увесь час ходить по колу і прагне до самознищення. 

Отже, наші герої проживають у 3896 році. Уже не існує країн, народів. Усе спільне, розділене на штати. Суспільство розділене на "вищих'' і ''нижчих". "Вищі" це люди, які мають свободу, не можуть піддаватися насиллю з боку інших людей. "Нижчі" - це стори, худоба, яка працює та є їжею для "вищих" . Насправді ж стори - це люди, яких закрили в хлів, тримають у нелюдських умовах, б'ють, експлуатують, злучають з іншими сторами заради потомства, вбивають і споживають їх м'ясо.

Якщо ви подумали, що "вищі" займають людоїдством, то ви правильно подумали. 

Насправді одні люди загнали в рабство інших людей, перетворили їх на скотину і при цьому вважають останніх тваринами. Не щось на кшталт бити по пологових і казати, що там перебуває іноземний легіон.

Ця антиутопія про ілюзію гуманного суспільства і про тих, хто прозрів, "зняв рожеві окуляри" і побачив реальну картину людських діянь. Це історія про жорстокість, цинізм, які розбурхають у вас всі можливі емоції і спонукатимуть до роздумів. Ця книга про правду, яку так важко прийняти, про маніпуляції і, якщо хочете, інформаційну війну. 

Четверте тисячоліття. Люди живуть в мирі та злагоді. Всі мають житло, їжу,  родини, тримають сторів для брудної роботи та заради м'яса і молока.

Ідилія.

Але стори виглядають як люди. Хіба не говорять і бігають голяка. Як можна тримати для молока і м'яса когось ідентичного на вигляд до звичайної жінки?

А що як стори не тварини? А що як вони мають емоції і все розуміють?

От з цих питань і почне розмотуватись клубок інтриг та подій чи пак більше це буде схоже на стискання пружини...

Мені сподобалась книга, попри всі неприємні і жаскі моменти, якісна антиутопія. Насичена роздумами та емоціями, про схожість та інакшість, про те що важливіше - добробут і комфорт чи чисте сумління...

Любителям жанру зайде 🔥

"Так що ж таке людина - набір "людських" звичок, не більше? Щоб зробити з Маші "людину", досить її навчити "людським поняттям": справляти нужду у відведеному місці, вмиватися, робити зарядку?.. А без цього - вона "тварина"? І це все, що потрібно, щоб "стати людиною"?"

XXX ст, 3896 - 3899 рр. Планетарна держава Рейх. Постісторичні часи, коли цивілізація відмовилась від машин, каральної системи, в'язниць, примусів. І час, коли люди вирощують людей. Для поживи.

І все добре. Все всіх влаштовує - це ж природний відбір.

Але з'являється Партія консервативних гуманістів і намагається пробудити закостенілу свідомість мас, визнаючи загальноприйнятий світовий спосіб життя людиноїдством.

Що робити з інакомислячими? Чи зможе змінитися людство? Яких наслідків зазнає цивілізація, усвідомивши істину?

"Маша, або Постфашизм" - безпрецедентна антиутопія, яку читати гидко, важко, дивно, страшно і НЕОБХІДНО.
Це те читання, що стимулює думати, переміщуючи свідомість читача за рамки комфорту.
Хотіла б я сказати, що роман не для слабкодухих і вагітних. Але до останніх сама ж і відношусь. Осилила.
Найважче далась друга частина з двох, де часом і кишки вивертає. А також місце на 265 сторінці (90% тексту), де наостанок автор виламує усі можливі броньовані двері читацької витримки непередбачуваною, немислимою! деталлю оповіді - герої дізнаються про паралельний світ, що існує за межами єдиної держави Рейх, і який живе за часом нашого з вами сьогодення, у XXI ст.

Книга насичена рядом гострих проблем:
▪️Глобалізація
▪️Індустріалізація і машинізація
▪️Фашизм (поділ на "вищу/панівну" та "нижчу" раси)
▪️Свобода та її ілюзорність
▪️Централізація ідеї/істини
▪️Вплив оточення та середовища на становлення людського в людині
▪️Примітивна суть щастя
▪️І ключове - різниця між людиною і твариною

Ще й текст нестандартний. Складається з головної оповіді та суміжної, що подана газетними статтями з контраверсійними точками зору.

Словом, я в захваті, шоці і роздумах.
Хіба не це показник якісного читання?

Уявіть світ сліпих. Світ, обмежений у просторі металевими спорудами величезного мегаполісу. Темнота, холод і бездушність довколишнього середовища, яких, втім, ніхто не бачить. І уявіть єдину людину, яка, виявляється, володіє зором, однак сліпці їй не вірять і вважають розумово хворою.

Важко уявити, правда? Але лише перший десяток-два сторінок. Далі поринаєш у ту темноту і віриш, проживаючи зображене.

Мені дуже сподобалось, що у всьому тому фантастичному обрамленні просвічуються реальні проблеми сучасника:

▪️Приналежність групі і окремішність
▪️Індивідуальне і колективне
▪️Клановість, зверхність влади
▪️Пошук себе, самоідентифікація
▪️Щастя, його змісти
Словом, це хороша й змістовна антиутопія, з якою не шкода провести кілька вечорів.

Книга, яка шокує і довго залишається в думках.
Роман, який спочатку був виданий в Литві, тепер продовжує вражати і українських читачів.
Мова тут ведеться від імені журналіста "Голосу Рейху", який живе у четвертому тисячолітті й закохується у "недолюдину"- самку стора...
Ці істоти, як дві краплі схожі на людей, але вони вважаються за тварин, виконують усю домашню роботу і вживаються у їжу...
Я знала, що мене чекає, тому уникла того жаху, в який потрапляєш з перших сторінок. Автор зачіпає дуже важливі питання гуманності, людяності та співчуття, але він не просто достукується до свідомості, а вривається туди, виламуючи двері)
Не раджу читати людям з слабкими нервами і багатою уявою.
Оформлення заслуговує особливої похвали, тому що повністю допомагає відчути атмосферу твору.
"Кожен з нас для когось є стором"

Хороша добротна антиутопія, хоч і на порядок слабша за іншу книгу автора "Маша, або IV Rайх".