Мені сподобалося переважно через те, що я не чекала якогось напруженого детективу, де читач має сам прийти до здогадок, а автор в кінці це підтверджує. Люблю стиль цього автора саме за його гумористичний підхід до тексту і сюжету (як наприклад в першій частині він проспойлерив, що герої спалять готель за півсотні сторінок до того, як це сталося).

Я трохи розтягнула читання, переважно через те, що намагалася вчитатися і побачити натяки і зачіпки (хоча не люблю так робити, мені зручніше потім повернутися по тексту і відмітити, якийсь аспект, коли він повторно спливає в тексті).
Але загалом доволі гарно написано, хоч трапилися кілька нестиковок, або деталей, притягнутих за вуха

У мене змішані відчуття після прочитання, напевно через те, що я завищила очікування до неї. Я начиталася анотацій та очікувала боді-горору, трилеру і ще бозна чого, а в результаті отримала всього потроху і нічого водночас.

Задумка була надзвичайно цікава – камерна історія на ізольованому острові, невідома хвороба і таємниці. А от реалізація підкачала. (Далі спойлери)

По-перше, мені не вистачило пояснень щодо токсу – як його вивели, з якою метою всі ці дослідження, і чому його вирішили перевіряти саме на дівчатах підлітках (і чому це майже ідентичний вплив має на тварин. А ще – чому ніхто з науковців не збентежений зараженням токс у тварин, бо це явно через те, що вчителька викидала частину їжі). В цьому моменті дуже не вистачає прологу сторінок на 10, щось на кшталт «3 роки до подій» тощо.

По-друге, це навіть близько не дотягує до боді-горору. В книзі описуються модифікації тіл дівчат, які з ними робить токс, але настільки поверхнево, що не справляє враження ніякого горору. Я, напевно, хотіла побачити прям чогось деталізованого, щоб було аж бридко читати.

Також в мене питання до прописання персонажок. У них доволі дивні характери, як для 14-16 річних, навіть попри їхні обставини.

Фінал взагалі все попсував, цей останній розділ з відкритою кінцівкою ні сіло ні впало, я аж розчарувалась.

Найперше, що треба відмітити під час знайомства з творчістю авторки – не варто порівнювати її книги між собою, бо вони кардинально відрізняються і за стилем, і за напрямом. В них безумовно є спільні риси – сильні жінки та пошук себе, але не варто їх всі ототожнювати.

Мені надзвичайно сподобалося, що описуючи життя головної героїні, авторка цілий розділ присвятила життю її батька, та його шляху до багатства, яке він має на момент її народження. Загалом ця книга – наче дуже детальна біографія героїні, з описом її почуттів та світогляду.

З другого по останній розділ змістовно змальовується життя Алми Віттекер – від самого народження і аж до похилого віку, коли вона, досягла більшої частини того, що прагнула зробити за життя.

Алма за своєю природою – дослідниця, з самого дитинства вона, наслідуючи приклад батька, захоплювалася природою і невпинно вчилася. Вона активно опановує мови, точні та природничі науки, постійно присутня на званих вечерях в родинному маєтку, де збираються різні вчені, дослідники та видатні особистості.

Коли її мати помирає, зведена сестра і подруга виходять заміж, Алма лишається в маєтку з батьком, допомагаючи йому вести бізнес.
В її житті з’являється художник, в якого вона стрімко закохується і який на перший погляд, відповідає їй взаємністю, але коли вони беруть шлюб, то виявляється що він не прагне від неї фізичної близькості. Згодом він відправляється у Французьку Полінезію, доглядати плантацію ванілі, яка належить Віттекерам. Кілька років потому, після смерті чоловіка і батька, Алма приїжджає на острів та розшукує хлопця, якого постійно малював її чоловік, і який виявляється його коханцем. Алма відправляється у Голландію до родичів матері і до живе у свого дядька, продовжуючи свою наукову роботу з рослинами.

Загалом мені сподобався неспішний опис всіх подій і деталі, яким авторка щедро приділила увагу, але іноді вона занадто різко перескакувала у часі.

Я читала книгу дуже довго, в перервах між іншими, переважно через те, що перша її половина – наче суцільний вступ. Але мені все одно дуже сподобалося, авторка наче занурює нас у повільну річку і ми спокійно пливемо за течією, спостерігаючи за подіями.

Мені дуже сподобалася відсторонена атмосфера з мінімальною кількістю дійових осіб і локацій, та розлогими описами.

Авторка протягом майже всього твору помірно підштовхує читача до розв’язки, яка виявляється простою і банальною – тією, яку зазвичай припускаєш в першу чергу, але відмітаєш, бо це надто очевидно. В даному випадку, коли дочитуєш до кінця, хочеться сказати «я так і знала, що буде саме так».

спойлери!

Автобіографічні мемуари, які розповідають, в першу чергу, про віднайдення внутрішнього спокою і розкриття своєї особистості.

Авторка розділяє історію на три основні частини: Італія – про пошук насолоди, Індія – про пошук віри, Індонезія – про пошук рівноваги, тож і я розділю свій відгук, на три маленьких.

Італія (7/10).
Ліз Томфорд переживає важке розлучення з чоловіком, з яким були разом майже 10 років. Два роки подружжя не може знайти порозуміння, поділити майно, чоловік Ліз прагне забрати собі майже все і постійно звинувачує її в тому, що вона його покинула, заради власних амбіцій – подорожей і письменництва. Не легша ситуація з її коханцем, з яким у героїні постійні емоційні гойдалки.
Під час робочого відрядження на Балі жінка зустрічає старого цілителя, який пророкує, що вона спочатку втратить майже все, що має а згодом віднайде набагато більше. Натхненна, Ліз планує відвідати три країни, аби знайти там справжню себе.
Прибувши до Італії, Ліз оселяється в Римі і вдосталь насолоджується місцевим життям – гуляє містом, пробує кухню і спілкується з багатьма людьми. Жінка потроху відпускає свою внутрішню провину, яку їй всі нав’язували.
Ця частина доволі приємна в прочитанні. Такий собі щоденник людини, яка нарешті перестала турбуватися про речі, які від неї не залежать і живе своє життя. Особливо гарна частина, де Ліз спохоплюється, що жити в Римі не дорівнює подорожувати Італією, як вона планувала, тож, останні тижні з 4 місяців, виділених на країну, вона як навіжена катається від міста до міста.

Індія (6/10).
Чесно, цю частину я читала наче у прострації – загалом через те, що я дуже далека від тої духовності, якої прагне героїня (авторка?), тому десь половину я ще якось усвідомлено, а іншу – вже гортала по діагоналі. Загалом я не можу сказати враження від життя Ліз в Індії. Вона, безумовно, змінилася там – навчилася врівноваженості, стала сприймати більшість подій як невідворотну волю свого бога, але я б не сказала, що тут описаний який суттєвий зміст. Радше Ліз просто ділиться досвідом занурення у свій внутрішній світ.

Індонезія (7/10).
Вважаю цю частину достатньо ґрунтовною, з точки зору розвитку героїні (тут багато про розкриття своєї сексуальності та зцілення розбитого серця), але при цьому вона дуже затягнута (хоча це певною мірою передає життя на Балі – помірне, розплановане тощо). Ліз наче повертається на початок своєї подорожі – десь за кілька тижнів після приїзду вирішує, що гармонію свою вона знайшла і спокійно насолоджується розміреним життя на острові. Мене трохи дивує, як, переживши достатньо проблем через те, що близькі люди її покинули, Ліз лишається наївною і чинить доволі нерозважливо, аргументуючи свої вчинки духовною просвітленістю.

Загалом – шось таке середнє, погортати можна, але перечитувати – навряд, хіба що окремі цитати.

P.S. якщо надумаєте читати, зважайте, що протягом оповіді є десь зо десять згадок русявого – то героїня вчила русяву мову, то була на болотах, то спілкується з росіянкою, то абсолютно недоречно згадує в’язнів російського ГУЛАГу, тричі захоплюється «вєлікімі роботами толстого».