Ава Рід

Відчуття від книги наче ти в болоті топишся. Вона якась неприємно похмура і трішки огидна за атмосферою.

Сюжет не новий, персонажі поверхневі. Історія могла відбуватися в будь-якому іншому місці з таким самим успіхом. тому не дуже зрозуміло навіщо було вигадувати підтоплення.

Ніби і цікаво, а ніби щось не так.
Жінки не мають повноцінного права на освіту, жінки ніхто і ніщо без чоловіка. Долі жінок вирішують чоловіки. Мене зачепили згадки про війну, бо то не лише про землю… це про історію, культуру, мову. По сюжету, перемагає в конкурсі на реставрацію старого маєтку улюбленого автора. Його книга про короля Фейрі (тут трішки відлуння «Жорстокого Принца» я ловила), а для Еффі ця історія стала способом втечі від жорстокої реальності. В якій, навіть мама, відвернулась від божевільної доньки. Дуже врізалось в пам'ять, що ГГ ковтала рожеві таблетки не запиваючи😂 занадто часто, це прописувалось! На півдні легенди оживають, кошмари стають реальністю! І той, кого так хотілось ненавидіти, стає підтримкою і опорою. Разом вони викривають таємниці багатьох, історії які давно припали пилом, герої знаходять істину!

А чому книга називається «Дослідження утоплення» я так і не зрозуміла. Є згадки про «утоплення», як велика вода поглинула будинки і людей… але то лише згадки і констатація лиха прибережних міст півдня, ніякого дослідження😂 от якби було «дослідження Анхельм» от це б передавало суть книги😁

Атмосферна, загадкова і просто чудова книга

Драматичне фентезі про фольклорні казки, наслідки насильства і любов як безпечне місце.
Це було захопливо, цікавий світ з двома ворогуючими народами, дрібкою магічного реалізму, і купою письменства.
Болючі асоціації з українською реальністю місцями були фізично відчутними, що, мабуть, не дивно, бо в авторки українське коріння.
Книга атмосферна до сиріт по шкірі, вся ця сирість, вогкість, затхлість і занепад, що символізують внутрішній стан жертв насилля і феміциду.
Сподобалися протиставлення токсичної маскулінності й справжньої мужності, що підкреслювалося навіть візуальними проявами в героях-чоловіках. Метафора затоплення, води як постійного переживання травми, а рожеві таблетки як самогазлайтінг й ескапізм із жорстокої реальності в стерпну брехню. І головна героїня, колишня дитина, яку не любила мати, яка не мала відчуття дому й безумовної підтримки, та її щемливий шлях боротьби і зцілення.
Не дивлячись на тему, це комфортне й приємне читання, затишне й зворушливе. Тепер з нетерпінням чекаю на продовження, і на інші книги авторки.

Драматичне фентезі про фольклорні казки, наслідки насильства і любов як безпечне місце.
Це було захопливо, цікавий світ з двома ворогуючими народами, дрібкою магічного реалізму, і купою письменства.
Болючі асоціації з українською реальністю місцями були фізично відчутними, що, мабуть, не дивно, бо в авторки українське коріння.
Книга атмосферна до сиріт по шкірі, вся ця сирість, вогкість, затхлість і занепад, що символізують внутрішній стан жертв насилля і феміциду.
Сподобалися протиставлення токсичної маскулінності й справжньої мужності, що підкреслювалося навіть візуальними проявами в героях-чоловіках. Метафора затоплення, води як постійного переживання травми, а рожеві таблетки як самогазлайтінг й ескапізм із жорстокої реальності в стерпну брехню. І головна героїня, колишня дитина, яку не любила мати, яка не мала відчуття дому й безумовної підтримки, та її щемливий шлях боротьби і зцілення.
Не дивлячись на тему, це комфортне й приємне читання, затишне й зворушливе. Тепер з нетерпінням чекаю на продовження, і на інші книги авторки.

Я намагалася бути об'єктивною. Тому вирішила врахувати все і визначити середню оцінку.
Атмосфера 5*
Мені дуже сподобалося, як автор змалював оцю всю похмурість, невідворотність, трагічність. Цитати:

"Дорога ставала дедалі крутішою. Невеликого дощику було достатньо, щоби притоптана земля перетворилася на багнюку, й невдовзі кожен крок давався все складніше. Черевики загрузали в багні, обличчям стікала вода. Дорога попереду різко повертала, над нею нависали зубчасті скелі, що затуляли собою краєвид. Дівчина не бачила попереду ані диму, що піднімався б з димарів, ані солом’яних стріх. З лівого боку широкі морські хвилі із солі й піни лизали край дороги. Одна з них перекотилася через камінь і обмила кінчик її черевика."

"Далеко внизу хвилі вгризалися в скелі. Тепер Еффі бачила в цьому лише акт поглинання: темна вода пожирала блідий камінь. Коліна під нею підігнулися, і вона безпорадно опустилася на траву, що тріпотіла під поривами вітру."

"Правда полягала в тому, що під вогкістю та пліснявою Еффі побачила чимало прекрасних і незвичайних речей. Неначе скрині зі скарбами, вони чекали, щоб їх врятували з потопленого корабля. М’які плюшеві килими, мабуть, коштували нечувано дорого, а канделябри було зроблено зі щирого золота. Але жодну із цих речей неможливо врятувати від гнилі та моря."

А ще мені сподобалася поезія)
"Еффі почала цитувати:
— Король засинає і бачить вві сні
Бої на мечах серед смерті й різні.
Крізь лати свої король кров відчуває,
Що в жилах його ворогів закипає.
І мріє він в тому кривавому сні
Про ріки й очищення в свіжій воді.
Він бачить, як луска дракона палає,
Коли монстр тіло своє розгортає.
Іклища у бестії — гострі мечі.
О ні! Наш король поліг в вирі різні!
Бо в світі зі снів наш король уявляє:
Він — лицар й дракон і себе сам долає."

Сюжет трохи місцями просідав, але ідея новенька, тож най буде 4*.

Був навіть конкретний ляп. На момент розповіді Еффі 18 років.
Цитата:
"Протягом останніх десяти років бабуся те й знала, що питала у своїх листах, чи зустріла онука нареченого для себе. «Ні, — завжди відповідала Еффі, — не зустріла»."
Ну, камон, не з 8 років питати це у дитини)

Ггероїня 1*.
90% тексту я мріяла, щоб вона десь вже нарешті втопилася. Бісила до сказу своїм синдромом шизанутої "жертви", безхарактерністю, абсурдність суджень і дій.

Я вже давно не підліток. Напевно, тому я настільки гостро і без розуміння реагую на дії і думки героїні, відсутність в них логіки, послідовності та реалістичності.

Авторка трохи реабілітувала її в моїх очах буквально в останніх 10ти% книги.
Краще пізно, ніж ніколи, як то кажуть.
Цитата Еффі:
"— Шкода, що я не боролася, — Еффі здивувалася, що сказала це. Слова мимовільно злетіли з її вуст. — Я знаю, що врешті-решт перемогла його, але протягом стількох років я просто тікала й ховалася. Я просто сиділа, дозволяла воді заливати все навколо мене. Я не знала, що можу боротися. Я не знала, що робити, окрім як чекати, поки потону."
Алілуя. Прогрес почався! Тож в неї все попереду.
Кінець багатообіцяючий для Еффі

Одразу варто сказати, що це не дарк академія і не книжка про Фейрі))

Хотілося б більше дізнатись про всесвіт та про саме утоплення, але ця книжка більше про емоції та переживання головної героїні, її віру в себе і про те, що не варто шукати кумирів. А все інше лише декорації.

Історія про Короля Фейрі, яка сподобалася мені більше за "Жорстокого принца"😅 (Ні, ну серйозно, мені подобаються злі фольклорні персонажі. Й у цій книзі класно розкривається і зла і фольклорна частини)

Чесно кажучи, перші сто сторінок мені було незрозуміло та дивно. Я губилася в тому про що і про кого ця історія. Після прочитання увімкнула трохи режим письменниці й подумала, що цій книзі не завадив би якийсь цікавий та інтригуючий пролог🤔 Але це лише мої домисли: в авторки були свої причини цього не робити, і значить, так треба було)

Загалом книжка мені сподобалася. Гарний стиль письма, герої бубочки, важливі меседжі. Кінець я буквально проковтнула. Ті очікування, що були на початку, не виправдалися. Я вкотре зрозуміла, що роблю правильно інколи читаючи книги за рекомендаціями, навіть якщо анотації мені не подобаються.

Достатньо глибока і прониклива історія під обкладинкою готичного фентезі (до речі, тут в мене претензія до Віват, які прямо на обкладинці обіцяли вайби дарк академії, а по факту від академії тільки те, що герої є студентами. Сюжет книги не будується навколо навчання, тому це максимум магічний реалізм з елементами готики та академії. Але темна атмосфера безумовно присутня).

Мені надзвичайно сподобалося, що книга має феміністичну основу, бо головна героїня безупинно доводить світу, що вона чогось варта, поки більшість сприймає її як симпатичну ляльку. Наскільки я зрозуміла з описів, це альтернативне 20 століття (кінець 19 - початок 20 мінімум, а то і середина 20) – тут є автомобілі і танки, телефони на початковому своєму рівні розвитку; жінок тут вважають недалекими і не здатними до опанування серйозних наук.

Головна героїня Еффі Сеєр – єдина дівчина на архітектурному факультеті – другому за престижем, адже до її омріяного літературного не приймають жінок. Вона з дитинства обожнює історії про фейрі та письменника Емріса Мерддіна, який написав її улюблений твір «Ангхаред» про Лихого короля Фейрі та відваджу людську дівчину яка змогла його перехитрити і перемогти. Еффі відправляється до міста Солтні, в якому до своєї смерті проживав письменник для того, щоб провести реконструкцію його сімейного маєтку. По приїзду її жахає занепад, який там панує – будинок буквально розвалюється на очах, а його мешканці непривітні. Там же вона зустрічає студента літературного факультету Престона Хіллоурі, аргантіанця, який прагне довести, що видатний письменник Лліру був шахраєм. Вони об’єднуються, аби разом з’ясувати правду. А кінцівка просто розбиває всі можливі припущення.

Насправді Еффі та Престон – одні з найулюбленіших героїв за останній час.

Еффі не просто «звичайна дівчина, яка раптом викриває у собі неймовірні здатності», вона з дитинства бачила видіння і всі доводили їй, що вона божевільна, тож дівчина постійно жила під тиском інших, спочатку матері, а потім викладачів та студентів університету, які ще й до всього пустили чутки, мовляв вона переспала з одним з викладачів. Еффі визнає свої слабкості, що вона боїться майбутнього, невизначеності, не може нормально спати без снодійного і приймає ліки від своїх галюцинацій.

Престон також заслуговує окремого опису. Нарешті в книзі не холодний-замкнений-травмований тип, який тільки з гг розкривається. Престон нормальний, настільки, наскільки ви можете собі це уявити. Він терпляче і спокійно комуні кує з Еффі, попри її початково упереджене ставлення до нього. Він не намагається її використати чи затягнути в ліжко, натомість піклується, підтримує і щиро допомагає.

Той конфлікт на початку історії герої дуже швидко вирішують, бо просто говорять одне з одним, тож вони навіть не суперники в своїй роботі.

Держави Аргант і Ллір віками воюють, бо «Аргант завжди вважав іллірійські скарби та традиції своїми», тому в книзі також присутні деякі соціальні роздуми на цю тему, тож я поділюся найулюбленішими цитатами (вони стосуються тем війни, фемінізму і одна про стосунки):

«Там лежить Аргант, войовничий північний сусід Лліра. Раніше вона вважала, що аргантіанці та ллірійці надто відрізняються одне від одного, й тому ненависть та війни між ними ніколи не вщухають. Тепер, поживши шість тижнів у цьому розділеному навпіл місті, дівчина зрозуміла, що все навпаки. Аргант завжди вважав Ллірійські скарби та традиції своїми. Ллір же не припиняв звинувачував аргантіанців у тому, що ті крадуть його історію й героїв. Тому Ллір започаткував традицію при-значення національних авторів, які врешті-решт ставали Сплячими. Це було спробою створити щось таке, чого Аргант не міг забрати.»

«Якщо Аргант виграє війну, чи змусить він увесь Ллір говорити своєю мовою? Чи зростатимуть ллірійські діти, вивчаючи нові голосні звуки й дієслова, замість того щоб вивчати ллірійську поезію?»

«Уже кілька років, як війна зайшла в глухий кут. Час від часу небо здригалося від далеких пострілів, хоча їх було легко переплутати зі звуками грому. Мешканці Кер-Ізелю, як і сама Еффі, навчилися сприймали той гуркіт, як фоновий шум транспорту: дратівливе, але звичне явище.»

«Мистецтво оповідання історій заслуговує на найглибшу пошану, а самих оповідачів треба вважати хранителями ллірійського культурного спадку. Саме тому літературний коледж буде найпрестижнішим з усіх напрямів навчання в університеті. Для вступу вимагатимуть найвищий бал і висуватимуть найсуворіші вимоги. Зважаючи на вищезазначене, було б недоречно приймати жінок, адже вони як стать не демонструють значних здібностей до аналізу літератури та її розуміння.»

«— Тепер ти справді смішна. Тут у жодному разі йдеться про політику. Йдеться про науку.
— І ти гадаєш, наука не має жодного стосунку до політики?»

«… я була жінкою, коли мене було зручно звинувачувати, і дівчинкою, коли мене хотіли використати.»

«Вона хотіла кричати правду на весь світ, навіть якщо її голос буде єдиним, і навіть якщо це змусить її горло кровоточити. Вона не могла більше мовчати.»

«— Не погоджуватися зі мною — це не те саме, що дошкуляти мені. Я можу помилятися. Іноді зі мною необхідно сперечатися. І те, що ти змінюєш думку, це не дурість. Це просто означає, що ти дізналася щось нове. Кожен іноді змінює свою думку, і так має бути, бо інакше люди були би просто, не знаю, впертими невігласами.»

Я однозначно рекомендую книгу тим, хто хоче не просто зануритися у світ інтриг та містики, а ще й розглянути важливі соціальні питання.

Цікавий факт: за материнською лінією предки Ави Рід (авторки) — українські євреї.

Як тільки відкрила книгу, на мене одразу навалився важкий текст. Не в плані, що там було щось не зрозуміло, навпаки, все ясно, але дуже вичурно. Це не мінус, навпаки, вміння так красномовно описувати, заворожує. Але не для мене. Перша частина книги дуже нудна. Головна героїня теж не захоплює. На початку книги мене трохи збили спантелику дві суперечливі речі, як от дискримінація жінок в літературі та жінка-бібліотекарка. Пів книги мене просто розпирало від того, як же довго тягнуться події. Був момент, коли я відклала книгу на місяць і заледве знову взяла її в руки, лише через те, що я хотіла її дочитати і, можливо, змінити свою думку.

І так і сталось. Моя думка про книгу покращилась. Хоч я і передбачити всі плот-твісти було дуже легко, але друга половина книги стала дуже цікавою, захоплюючою. Інтеракція головної пари не могла не викликати в мене усмішки, вони неймовірно милі. Окремо хотіла б сказати, про те, який чоловічий герой неймовірний. Він милий, добрий, ввічливий, сповнений поваги і обережний. Мій топ один серед книжкових чоловіків на момент.

Хочу окремо відзначити ріст головної героїні. Від затурканої дивачки, до впевненої і сміливої дівчини, що нарешті може захистити себе, а не плакати мамі в слухавку.
Особисто моя думка, що книга непогана. Але дуже повільна, хоча від середини стає цікавою, і навіть змусила мене переживати за персонажів.

5 зірок, бо мені сподобалась друга половина книги. Навіть, розуміючи, чому перша частина така затягнута, показуючи переживання героїні, її страхи, образи, бажання, думки і мрії. Можливо час для неї йшов так само довго, як для мене, коли я ледь читала ті вичурні речення, змушуючи свідомість ковтати їх, і навіть не вдумуючись. І це не завадило мені розуміти, що відбувається і відчувати героїню. Втім, можливо, це в силу того, що там все крутиться навколо літератури та письменництва, ну і любов'ю Еффі до читання, звісно.
Чоловічий герой пусічка, Еффі до кінця книги стала також мені подобатись. Антагоніст взагалі, якийсь лузер.
I'm done 👌

Ця книга стала для мене вкрай суперечливою. Від анотації очікування були дійсно високими, може в тому і була проблема... Я очікувала дарк академію, наповнену містичною атмосферою та яскравими героями, які закарбуються в серці. І не можу сказати що отримала це... Академії там було буквально перші кілька сторінок, далі події відбувались в таємничому маєтку. З одного боку, я була заінтригована протягом книги, цікаво було до чого все йде, чим закінчиться, але з іншого боку, це не дуже допомогло мені справді полюбити книгу. Місцями було нудно і я продиралась крізь текст. Багато чого було описано поспішно, склалось враження що історія мала бути довшою, щоб закрити усі сюжетні лінії....

- Я кохатиму тебе до загибелі, — мовив Король Фейрі, змахуючи з моєї щоки пасмо золотавого волосся.
- Твоєї чи моєї? - запитала я.
Король Фейрі не відповів.

Приголомшливо. Ґотично. Геніально.
Немає нічого кращого ніж готичний роман, написаний жінкою. Тим більше, що тут ще є нотки фентезі та літературного детективу.
Багато хто зауважує, що початок дивний, але я так і не зрозуміла, чому. Може, тому що це написано у стилі класичного ґотичного роману? Але це прям моє. Боже, мене аж трясло від захвату, і я не хотіла випускати книжку з рук.
А ще я одразу зарелейтилась з головною героїнею на ґрунті стосунків з мамою. Ох, Еффі, я ніби пройшла увесь сюжет разом з нею, настільки вона виявилася близькою та зрозумілою для мене.
Атмосферність роману просто зашкалює! Як добре прописано антураж, ти ніби відчуваєш запах моря, солоні бризки, вітер, що ламає дерева, дощ, багнюку під ногами, бачиш будинок, що розвалюється на очах, Короля Фейрі, що причаївся у лісі — цілковитий захват!
Книга здається абсолютно цілісною, я не знаю, наскільки потрібна друга частина і що там буде, але чекатиму