Достатньо глибока і прониклива історія під обкладинкою готичного фентезі (до речі, тут в мене претензія до Віват, які прямо на обкладинці обіцяли вайби дарк академії, а по факту від академії тільки те, що герої є студентами. Сюжет книги не будується навколо навчання, тому це максимум магічний реалізм з елементами готики та академії. Але темна атмосфера безумовно присутня).
Мені надзвичайно сподобалося, що книга має феміністичну основу, бо головна героїня безупинно доводить світу, що вона чогось варта, поки більшість сприймає її як симпатичну ляльку. Наскільки я зрозуміла з описів, це альтернативне 20 століття (кінець 19 - початок 20 мінімум, а то і середина 20) – тут є автомобілі і танки, телефони на початковому своєму рівні розвитку; жінок тут вважають недалекими і не здатними до опанування серйозних наук.
Головна героїня Еффі Сеєр – єдина дівчина на архітектурному факультеті – другому за престижем, адже до її омріяного літературного не приймають жінок. Вона з дитинства обожнює історії про фейрі та письменника Емріса Мерддіна, який написав її улюблений твір «Ангхаред» про Лихого короля Фейрі та відваджу людську дівчину яка змогла його перехитрити і перемогти. Еффі відправляється до міста Солтні, в якому до своєї смерті проживав письменник для того, щоб провести реконструкцію його сімейного маєтку. По приїзду її жахає занепад, який там панує – будинок буквально розвалюється на очах, а його мешканці непривітні. Там же вона зустрічає студента літературного факультету Престона Хіллоурі, аргантіанця, який прагне довести, що видатний письменник Лліру був шахраєм. Вони об’єднуються, аби разом з’ясувати правду. А кінцівка просто розбиває всі можливі припущення.
Насправді Еффі та Престон – одні з найулюбленіших героїв за останній час.
Еффі не просто «звичайна дівчина, яка раптом викриває у собі неймовірні здатності», вона з дитинства бачила видіння і всі доводили їй, що вона божевільна, тож дівчина постійно жила під тиском інших, спочатку матері, а потім викладачів та студентів університету, які ще й до всього пустили чутки, мовляв вона переспала з одним з викладачів. Еффі визнає свої слабкості, що вона боїться майбутнього, невизначеності, не може нормально спати без снодійного і приймає ліки від своїх галюцинацій.
Престон також заслуговує окремого опису. Нарешті в книзі не холодний-замкнений-травмований тип, який тільки з гг розкривається. Престон нормальний, настільки, наскільки ви можете собі це уявити. Він терпляче і спокійно комуні кує з Еффі, попри її початково упереджене ставлення до нього. Він не намагається її використати чи затягнути в ліжко, натомість піклується, підтримує і щиро допомагає.
Той конфлікт на початку історії герої дуже швидко вирішують, бо просто говорять одне з одним, тож вони навіть не суперники в своїй роботі.
Держави Аргант і Ллір віками воюють, бо «Аргант завжди вважав іллірійські скарби та традиції своїми», тому в книзі також присутні деякі соціальні роздуми на цю тему, тож я поділюся найулюбленішими цитатами (вони стосуються тем війни, фемінізму і одна про стосунки):
«Там лежить Аргант, войовничий північний сусід Лліра. Раніше вона вважала, що аргантіанці та ллірійці надто відрізняються одне від одного, й тому ненависть та війни між ними ніколи не вщухають. Тепер, поживши шість тижнів у цьому розділеному навпіл місті, дівчина зрозуміла, що все навпаки. Аргант завжди вважав Ллірійські скарби та традиції своїми. Ллір же не припиняв звинувачував аргантіанців у тому, що ті крадуть його історію й героїв. Тому Ллір започаткував традицію при-значення національних авторів, які врешті-решт ставали Сплячими. Це було спробою створити щось таке, чого Аргант не міг забрати.»
«Якщо Аргант виграє війну, чи змусить він увесь Ллір говорити своєю мовою? Чи зростатимуть ллірійські діти, вивчаючи нові голосні звуки й дієслова, замість того щоб вивчати ллірійську поезію?»
«Уже кілька років, як війна зайшла в глухий кут. Час від часу небо здригалося від далеких пострілів, хоча їх було легко переплутати зі звуками грому. Мешканці Кер-Ізелю, як і сама Еффі, навчилися сприймали той гуркіт, як фоновий шум транспорту: дратівливе, але звичне явище.»
«Мистецтво оповідання історій заслуговує на найглибшу пошану, а самих оповідачів треба вважати хранителями ллірійського культурного спадку. Саме тому літературний коледж буде найпрестижнішим з усіх напрямів навчання в університеті. Для вступу вимагатимуть найвищий бал і висуватимуть найсуворіші вимоги. Зважаючи на вищезазначене, було б недоречно приймати жінок, адже вони як стать не демонструють значних здібностей до аналізу літератури та її розуміння.»
«— Тепер ти справді смішна. Тут у жодному разі йдеться про політику. Йдеться про науку.
— І ти гадаєш, наука не має жодного стосунку до політики?»
«… я була жінкою, коли мене було зручно звинувачувати, і дівчинкою, коли мене хотіли використати.»
«Вона хотіла кричати правду на весь світ, навіть якщо її голос буде єдиним, і навіть якщо це змусить її горло кровоточити. Вона не могла більше мовчати.»
«— Не погоджуватися зі мною — це не те саме, що дошкуляти мені. Я можу помилятися. Іноді зі мною необхідно сперечатися. І те, що ти змінюєш думку, це не дурість. Це просто означає, що ти дізналася щось нове. Кожен іноді змінює свою думку, і так має бути, бо інакше люди були би просто, не знаю, впертими невігласами.»
Я однозначно рекомендую книгу тим, хто хоче не просто зануритися у світ інтриг та містики, а ще й розглянути важливі соціальні питання.
Цікавий факт: за материнською лінією предки Ави Рід (авторки) — українські євреї.