Уявіть світ, в якому книги — це не вигадана кимось реальність, а справжні людські спогади, назавжди віддані з тих чи інших причин. Вони були занадто болючими, щоб пам'ятати, чи занадто цікавими — за них дорого заплатять, а вам якраз треба гроші, або ж вас змусили їх віддати, бо ви знаєте те, чого не слід. А палітурники — це люди з даром оправлення, які можуть стерти ваші спогади та помістити їх у книгу. Звучить цікаво, чи не так?😏

📚 Саме у такому всесвіті живуть герої книги "Палітурник". І, як на мене, це дуже цікава тема, я ще не зустрічала чогось подібного. Головний герой Емметт стає учнем палітурниці, хоча й сам не в захваті від цієї ідеї, але від долі не втечеш. Хлопець намагається зрозуміти, що ж означає оправляти людей та як йому цього навчитися. Але зовсім не здогадується, що його власне ім'я написане на одній з книг, а це означає, що його також колись оправили, і частина його спогадів була забрана...

Мені дуже сподобалася ідея оправлення та сюжету, в якому фокус буде на учневі палітурниці. Авторка заморочилася над прописаними всесвіту, як тут усе працює з такою магією, як її можна використовувати на благо, і як можна на цьому паразитувати. Але після 1/3 книги увага змістилася з палітурництва та любовну лінію, і, чесно кажучи, ось тут я й заплуталася...

❤️‍🩹Я безумовно зацінила цю частину, історія кохання класна, хоча мене й збісило трошки оце:

"І він мене поцілував.
***
Коли ми застібали сорочки..."

Ааааааа, ну за шо, можна було хоч поцілунок нормально описати)

Але чим далі я читала, тим більше думала про те, що авторка занадто замахнулася як для однієї книги. У мене виник якийсь дисонанс: з одного боку було багато затягнутих сцен, і я б скоротила їх трохи, а з іншого, у нас було дві центральні теми: про палітурництво та історія кохання, і ні та, ні та, не здалися мені достатньо розкритими 🤷🏻‍♀️

У мене не було бажання читати й не відриватися, от чогось не вистачило, щоб затягнути мене до кінця. Крім того, здавалося, що головний герой у першій та другій частині — це якісь зовсім різні люди. Можливо, це через оправлення, яке він пройшов. Але я не могла позбутися думки, що від нього зовсім різні вайби випромінюються. А ще я чомусь уявляла того героя, що блондин — брюнетом, а брюнета — блондином. Не знаю, що зі мною не так, але знову ж таки: в блондина був вайб брюнета, а в брюнета — блондина! Скажіть, що ви розумієте мене, і я не зійшла з розуму😅

Не знаю, чи рекомендуватиму цю книгу всім-всім, але якщо вас цікавить фентезійний елемент, то варто спробувати. Ця історія якраз підходить під погоду за вікном: дощ, мряка, холод... але з чашечкою чаю та приглушеним світлом лампи буде якраз те, що треба😌

"Учень вбивці" — це перша книга в трилогії "Провісники". Від неї не варто очікувати епічних битв та динамічності сюжету. Це лише вступ до всесвіту, в якому ми знайомимося з Шістьма Герцогствами та їхньою внутрішньою кухнею. Головний герой твору, через призму якого ми будемо бачити всі події, — бастард принца-наступника. Це безправний хлопчина, якому немає місця ні серед слуг, ні серед знаті. Він самотній, загублений і не знає, хто він і що він у цьому світі. Але, повірте, у нього майже не буде часу впасти в кризу ідентичності. Якщо його не намагатиметься хтось вбити, то вбиватиме він. Поки його вчитимуть однієї магії, він відкриє в собі іншу. Напади острів'ян на герцогство? А не хочете додати сюди ще королівське весілля, першу закоханість, сварки та непорозуміння з людиною, яка стала за батька, замахи на королівських осіб, дивного блазня, який вміє передбачати майбутнє, далекі подорожі й таємничі місії? Здається, я казала, що тут немає динамічності? Ну, кому як😅 Мені насправді важко говорити про сюжет. Щоб оцінити його геніальність варто просто почати читати😌

Найбільше у цій серії я люблю героїв. Робін Гобб створила чудовий, цікавий, оригінальний фентезійний всесвіт. Але він не вразив би мене так сильно, якби вона не наповнила його гарно прописаними героями. Я люблю Фітца Чиверлі. Ну от. Я сказала це. Нічого не можу з собою зробити. Я обожнюю багатостраждальних героїв, які жертвують всім і навіть більше заради людства, рідних, власних ідеалів та принципів. З кожною наступною книгою я прив'язуюся до Фітца ще сильніше. Я не знаю, як описати своє захоплення авторкою й тим, що вона могла створити цього героя й наповнити його життєвий шлях такими речами, що думка "краще смерть, аніж продовжувати це" здається вже не такою жахливою. І, можливо, хтось не сприймає ці події так трагічно, як я. Але я не раз вмилася сльозами, поки читала. Пекло для емпатичних людей, але якщо ви мазохісти, то будете перечитувати через пів року, як я🥹

Певно, у мене ще не було такого словникового закрепу під час написання відгуку на книжку. Це той момент, коли думок та емоцій багато, але передати це аж ніяк не можеш, просто хочеться всунути цю книжку людині в руки і сказати "читай", і щоб тебе послухалися (да, це моя еротична фантазія🤭)

Наразі я відкладаю прочитання другої трилогії. Мене гріє думка про те, що на поличці стоять книги, які точно мені сподобаються, але я поки не знаю, що там всередині😌

"Мартін Іден" — це ідеальний мікс досконалості форми та геніальності змісту. Як же я захоплююся кожним реченням та сенсами цього твору! Неможливо передати, але я спробую👇🏻

✏️ Головний герой — двадцятирічний моряк з робітничого класу. Його життя просте та сповнене важкої праці, яка забезпечує його виживання ще з того часу, як йому було 11. Мартін захоплюється людьми з вищого кола: освіченими, розумними, ідейними та духовно піднесеними. Але у це суспільство йому зась. Проте одного разу він рятує джентльмена від нападу п'яниць, і за це його запрошують в гості до поважної сім'ї Морзів. Саме там він знайомиться з дівчиною Рут та одразу ж захоплюється нею та її вишуканою й інтелігентною родиною. Хлопець мріє пізнати таке життя, отримати освіту, навчитися оспівувати життя та красу навколо, стати гідним Рут...

📍Я перечитувала цю книгу втретє, і з кожним разом відкриваю для себе нові сенси. Раніше я сприймала деяких героїв по одному, тепер же маю зовсім іншу думку (дякую собі колишній, яка залишала примітки в книзі). Ще декілька років тому я не звертала особливої уваги на певні проблеми, висвітлені у книзі, тепер же, коли вони стали актуальнішими для мене самої, я зацінила і те, як автор розкрив їх. З опису зав'язки, може здатися, що це типова історія кохання та завоювання серця дівчини, але наскільки ж це не так! Тут і про систему освіти, і про "вище" суспільство, і про депресію, і про творчість, і про політику, і про славу, і про психологію людини, і провидавничу справу, і про мету в житті, і про віру, і про зневіру... Шлях, доля та особистість Мартіна Ідена настільки багатошарові та гарно прописані, що я не перестаю захоплювалися автором та його майстерністю. А автобіографічні моменти твору ще більше підпалюють інтерес до нього.

📝 Щодо стилю автора: я захоплююся кожною найменшою дрібницею! У "Мартіні Ідені" немає і речення, яке можна було б викинути. Кожне слово на своємі місці. Кожна метафора доречна. А порівняння? А дзеркальність сцен? Про це можна говорити, і говорити, і говорити і не втомитися. Розбирати всі найменші дрібниці й замиловуватися красою викладу думки.

Тож, якщо ви ще не читали "Мартіна Ідена", то обов'язково додайте цю книгу в список бажанок, бо вона вартує кожної витраченої на неї хвилини читання. Якщо ж вже читали, то хочу дещо запитати:

👉🏻 Я не розумію сенсу існування такого терміну, як "синдром Мартіна Ідена" або ж "синдром досягнення мети". Вікіпедія каже, що це "патологічний стан людини, що виникає і розвивається внаслідок досягнення заповітної мрії". Але ж депресія Мартіна розвинулася до того, як він став відомим. Вона виникла не після першої великої публікації і прославлення, а після того, як його покинула Рут та загинув найкращий друг. Звісно, нервове виснаження та розчарування після завищених очікувань також доклалися до погіршення його стану. Але я все одно не сприймаю існування такої термінології, тим паче, що вона створена якимось радянськими (російськими?) вченими. А що думаєте ви?

Взагалі, у мене після кожного прочитання цієї книги дуже багато думок щодо сюжету та героїв. Те, що я люблю Мартіна Ідена як персонажа, захоплююся ним та дуже йому співчуваю, не означає, що я завжди погоджуюся з його думкою чи поведінкою. Але саме в цьому я вбачаю прекрасність персонажів, створених Джеком Лондоном. Ніхто не ідеальний, але вони такі живі, що неможливо не проникнутися їхніми історіями. Відчуженість Мартіна до життя та людей, описана наприкінці твору, добре мені знайома, і читання останніх сторінок 60-ти відчувається, як ножем по свіжій рані. "Роботу ж було скінчено давно!" Ця фраза ще довго буде зринати в мене в думках. А дзеркальність моментів зі Свінберном? У мене від цього мурашки😳

Це та книжка, до якої я ще точно буду повертатися та перечитувати. Щоразу вона відкривається по-новому, а навіть, якщо одного разу я повністю відкрию для себе всю її глибину, вона все одно не стане нудною. Її варто читати заради сильних емоцій та шикарного стилю також😌

Якби мене попросили підсумувати враження цієї книги одним реченням, я б сказала: "Так швидко під час читання я ще не перевзувалася"😆

Я не була впевнена в тому, що продовжу читати книги Коллін Гувер, тим паче цю, адже саме про "Лейлу" дуже багато неоднозначних відгуків. Незвична для авторки містична тема багато кому не зайшла. Але доля склалася так, що ця книга потрапила мені до рук, і я все ж вирішила її прочитати. Зізнаюся чесно, я думала, що це історія про те, як дівчина закохується в привида. (Не питайте, звідки я це взяла🤣) Але це зовсім про інше, й набагато цікавіше, аніж я очікувала!

Перше, що кидається в очі, це незвична для авторки оповідь від чоловіка. Я читала не всі її книги, але ті, що читала містила оповідь від жінок, тому це перший момент, який мене здивував. Головний герой закохується у дівчину Лейлу, й їхня історія любові така романтична, що аж приторна. Але неземна солодкість стосунків різко обривається одним нещасним випадком. Лейла тепер сама на себе не схожа, і Лідс винуватить у всьому себе. А тут ще й з'являється загадкова привидка, яка починає цікавити Лідса більше, аніж його дівчина...

Можливо, мені так сподобалася ця історія, бо я люблю гострі емоції під час читання. А тут вони були ще й які! Я і боялася (було реально моторошно), і злилася, і лаялася в процесі, а потім така: аааа, ось як воно все виявляється! Після кількох книжок Коллін Гувер, я зрозуміла, що в авторки все завжди закінчується щасливо (в її розумінні щасливо, наскільки це можливо), але я вже думала, що ця книга шаблон змінить. Бо просто не могла уявити, яка б тут мала бути кінцівка, щоб вона вважалася щасливою.

Тож, зовсім того не очікуючи, я вподобала цю історію. Вона прочиталася дуже швидко, я люблю те, що авторка не затягує з подіями. Сюжет динамічний, цікавий, і книжку легко прочитати за день, щоб нарешті дізнатися що й до чого. Але кінцівку я все ж трохи розширила б.

Що ж тут можна сказати про чергову книжку Тесс Ґеррітсен? Добре, закручено, цікаво, багатошарово, детально, продумано, затягуюче. Чим далі читаю, тим більше переконуюся, що думки про припинення читання цієї серії після другої книги були капець якими тупими😆

Анотація не передає й половини того, що відбуватиметься на сторінках. Але, якщо спробувати сказати про що ж вона: то про Мору. З кожною книгою ми все більше дізнаємося про життя головних герої, а у цій будемо досліджувати туманне минуле докторки Айлс. Мора приїжджає додому після подорожі закордон та дізнається, що біля її дому вбито жінку. Яка має вигляд один в один, як Мора. То чи була саме ця жінка ціллю вбивці? Чи померти все ж мала докторка Айлс?

Насправді на менш ніж 400 сторінках книги ховається дуже багато героїв, сюжетних ліній та несподіваних поворотів. Історія багатошарова, охоплює великий пласт подій, при тому ні в чому не просідає. Спочатку я трохи заплуталася, бо не розуміла, до чого нам деякі епізоди та герої. Звісно, ясно, що вони якось вплетуться в сюжет пізніше, але в мене не було ні сил, ні бажання намагатися розплутувати ці нитки самій, тому я дозволила сюжету понести мене за течією. І як же було добре вкінці "виплисти" у відкрите море й побачити усю картинку разом🤌🏻

Я прочитала цю книжку майже в один присід. Якби не валилася з ніг від утоми ввечері, то прочитала б за раз, бо час з нею минає непомітно, і відірватися майже неможливо.

Я вже собі наспойлерила трошки майбутніх подій серії, і точно буду продовжувати, ну бо хто ще так гарно та детально розпише всі деталі роботи криміналістів? Навіть якщо я знала, як працюють деякі речі, то лише образно, а з Тесс Ґеррітсен можна дізнатися про все, ніби побачити на власні очі.

Мені подобається, що кожна книга — це не просто історія розкриття злочину. Це історії людей, які за цим стоять. Які страждають, які вчиняють злочини, які відновлюють справедливість. Для мене це вже не просто про детальні описи вбивств та тортур, а й про життя головних героїнь, до яких я все більше прив'язуюся з кожною наступною частиною😌 І як би дивно це не звучало, але для мене ця серія — про відпочинок. Про легкість читання (звучить дійсно бєшено, but hear me out😁). Авторка пише динамічно, не затягує, але й достатньо концентрується на головному. Здається, що книжки невеликі, але там стільки всього! Схоже, у мене + одна авторка до тих, книги яких я купую автоматично.