Дивна річ – сприйняття. Одні твори засвоюються швидко та не вимагають часу і підвищеної уваги, інші – буквально відривать тебе від землі і повертають до життя з абсолютно новими знаннями. Ця книга здатна перевернути світ догори дригом. Для мене вона стала буквально розривом шаблонів і заслуговує на окреме визначення – «твір високоінтелектуального жанру».

Після кожного оповідання виникало бажання зробити паузу й просто вимкнути мозок. Потік думок, який провокував текст, вимагав часу на осмислення. Кожне оповідання – це завершена самодостатня історія з глибоким сенсовим навантаженням.

Про що ж пише Тед Ченґ у моєму розумінні: про істинність і відносність; про вибір і його відсутність, про «до» і «після»; про можливе і неможливе.

Настільки глибоко автор намагається викласти свої думки, що найочевидніший спосіб – шукати їх на поверхні. Оповідання хочеться проживати повільно, з відчуттям, ніби ти знову вчишся дихати, торкатися, сумніватися… Є аспекти цього твору, які хочеться не лише запамʼятати, а й відкласти глибше у свідомості, аби по-справжньому зрозуміти.

1. Розвиток має межі.
2. Розум у стресі вигадує ускладнену версію реальності.
3. Спільність створює нове майбутнє.
4. Важливо вчитися порозумінню, навіть коли воно здається неможливим.
5. Жага руйнує.
6. Надмірність гірша за недостатність.
7. Недосконалість – природна, а прагнення ідеалу не завжди продуктивне.

Улюблені оповідання: «Розумій», «Сімдесят дві літери», «Люби, що бачиш», і, звісно, «Історія твого життя».

Вражає, наскільки майстерно автор охоплює більшість провідних наук, адаптовує їх під «нову реальність» та водночас лишає місце для сумніву. Це не книга для швидкого прочитання і забуття. Навпаки – вона вимагає часу, щоб «прожити» її сторінки. І, можливо, повернутись до неї за кілька років – уже з іншим досвідом і свіжим поглядом.

Цей автор точно має свій стиль і формат письма. Друга книга Андрія Новіка в моїх руках – і хоча це кардинально різні історії, впізнаваність, притаманна лише йому, відчувається на кожній сторінці.

Тут на вас чекає кілька сюжетних ліній, у яких непросто орієнтуватися в часі: частина подій відбувається в минулому, частина – ніби в теперішньому, але з відривом у кілька днів, які потрібно чітко відстежувати. Паралельно все це відбувається в різних містах і навіть на різних континентах. Для мене це – і перевага, і недолік водночас.

Мені було цікаво, хоча й не без «але»: місцями – моторошно й неприємно, місцями – передбачувано й надто очевидно.

З явних переваг особисто виділяю:
1. Сюжет із геополітичними елементами, поданий крізь призму релігійних угруповань та державних структур. Не без політичної заангажованості, певна річ. Дуже багатообіцяюче.
2. Другорядні сцени жорстокості, домашнього насильства та співзалежності у стосунках – подано без романтизації, місцями досить натуралістично. Взагалі, «not bad» історія.
3. Бурхливе життя однієї кафедри, з цілковитою демонстрацією її «брудної білизни» – моя окрема любов у цій книзі.
4. Сімейні цінності головного героя – справжні, беззаперечні, зрозумілі, не викликають зайвих питань.
5. Міфи та легенди як наскрізна нитка сюжету – додають особливого шарму та приємності цьому твору.

Ця книга точно не шаблонна. Вона заслуговує на увагу, але пропоную читати її без завищених очікувань та особливих сподівань.

Є книги, в яких сам процес читання перетворюється на мистецтво. Є й такі, від яких тепло розливається всім тілом. А є ті, що допомагають у миті невизначеності знайти єдину правильну відповідь. Книги цієї серії, особисто для мене, поєднують у собі все це.

«Аптека ароматів» стала справжнім відкриттям – історією, що дозволяє здобувати новий досвід у цілковитому розслабленні. Легка, красива, приємна книга, сповнена мудрості, знання і сили – тих, що їх не здобудеш навмисно, шукаючи.

Друга частина розкриває героїв у миті напруги, страху й стресу. Та саме завдяки цьому починаєш любити їх ще більше. Це вже цілком серйозна, «доросла» історія, яка вчить дивитися на події під різними кутами, спрямовує думки у потрібне русло й приводить до світлого фіналу.

Переживання за героїв стають невід’ємною частиною читання. Зростає напруга, деякі обставини й вчинки викликають підозру. Недаремно «Загадка чорної квітки» грає з читачем і чарує з кожною новою сторінкою.

Цей світ ніколи не буде таким прекрасним, як в очах дитячої безпосередності. І хай полетить у мене каміння, але переконана: таку літературу слід читати й перечитувати не за віковим цензом, а за відкритістю серця.

Знаєте це відчуття, коли книжка така тоненька, а питань до неї стільки, що з них можна скласти цілу другу частину? Загалом, вона потрапила мені до рук не випадково, хоча вийшла друком ще у 2019 році. Наскільки пам’ятаю з університетських часів, уже тоді книга спричинила певний резонанс у політологічній спільноті – і, безперечно, не дарма. Особливо цікаво було читати її тепер, крізь призму шести років, що минули від моменту публікації.

З позитивного – ностальгія за університетом, що виникла під час читання. У книзі я знаходила як близькі, так і кардинально протилежні власним думки – і це, безперечно, цінно.

А тепер – чому «ні»:
1. Основна ідея твору не узгоджується з його змістом. Це породжує відчутний внутрішній дисонанс.
2. Деякі абзаци – справжній сюрреалізм. Автор уживає специфічну термінологію, не пояснюючи її належним чином. Постає питання: хто, власне, цільова аудиторія цієї книги?
3. Публіцистичний стиль. У цьому випадку я надаю перевагу науковому викладу, адже особливо дратує елемент популізму, зокрема у вигляді «сучасних інтерпретацій».

Тим, кого цікавить ця тематика, щиро рекомендую звернутися до першоджерел – Донцова, Міхновського, Сціборського. Ця книжка справді читається значно легше, однак її головна вада – надто очевидна суб’єктивність автора, яка проступає вже з перших сторінок.

Мені не відгукнулося. Протягом читання зростало невиразне, але тривожне відчуття нетолерантності – з присмаком шовінізму, расизму та ксенофобії. Упереджене ставлення автора простежується майже в кожному розділі. Ось лише декілька цитат:
1. «Головна цивілізаційна біда – в червивості самої цивілізації, у загниванні моралі, ідеології, світосприйняття».
2. «“Білі” (поки що білі)… Якщо демографічні, зокрема міграційні, тенденції не зламати, то через століття Європа буде небілою й нехристиянською – з чужою культурою».
А його пропозиція стримувати народжуваність в Африці за допомогою «кращої пропаганди та контрацептивів»… тут я навіть не знаю, як коментувати. Огида й відраза лише посилилися.

Я завжди скептично ставлюся до відсутності належного оформлення джерел. У цій книжці деякі з них не просто викликають сумніви – вони відверто бентежать.

Так буває: перше враження виявляється вирішальним. І початок цієї книги, на жаль, убив мій інтерес до подальшого тексту. Лише під кінець автор подекуди почав викликати симпатію. Мені здалося дивним, що він жодного разу не згадав лібертаріанство – течію, яка цілком відповідає сучасному баченню суспільного устрою. Зате політкоректність у його висловлюваннях узагалі відсутня.

Маленька, кишенькова книжка на один раз. Вона дала змогу освіжити деякі політологічні думки – і на тому все.

Книга ще не встигла охолонути від теплоти моїх рук, як думки рояться і складаються у відгук.

Знаю, що багато хто порівнює «Страх мудреця» із «Імʼям вітру» – я принципово не буду цього робити, бо для мене ці книги, хоч і є логічним хронологічним продовженням одна одної, стали кардинально різними. Друга частина викликала інші емоції, змусила інакше подивитися на героїв, їх життєві обставини та загальну атмосферу цього всесвіту.

Ця історія стала для мене більш дорослою, виваженою та прямолінійною. Вона відверта та емоційна, саме тому реакцію на інші ситуації та інших героїв не можна порівнювати. Вона казкова й чарівна, завдяки цьому хочеться посміхатися світові більш щиро й широко. Вона точно не легка і не проста, але, незважаючи на це, я дуже раджу пізнати її кожному.

У цій книзі було багато гумору, проте, як мені здалося, це був зміщений акцент з глибоко філософських тем. «Страх мудреця» показав читачам той справжній СТРАХ і ту справжню БЕЗСТРАШНІСТЬ. Навчив розуміти один одного без слів, бачити те, що ховається за зовнішнім світом… Тут дійсно було багато жорстокості, проте так само багато було й шарму, що огортав теплом із кожною новою сторінкою, одночасно з яким зростала й напруга.

«У тебе камінь у серці, і бувають дні, коли він такий важкий, що з цим нічого не вдієш».

Наш герой подорослішав, і я ніби також подорослішала разом із ним. Квоут розкривається з нових сторін, відкриває себе з різних ракурсів. І це проявляється у кожному його вчинку, на кожному кроці. Чиста безпосередність у діях, часом відчай і переживання, часом сила і мужність, доти ще не пізнавані.

Стосунки між героями – наскрізна нитка твору, що місцями забирає на себе всю увагу, а іншим разом залишається непоміченою. «Ми казали таке, чого за інших обставин нізащо не сказали б…» – хоча і СІМ СЛІВ цього разу зустрічалися дещо частіше. Вони прості й такі складні одночасно. Із ними виникає доволі знайоме відчуття – коли хочеш бути до кінця щирим, так голосно і відкрито заявляєш про це, але у цій непохитності намагаєшся зберігати свою істинну відвертість. І зрозуміло чому, бо «Коли щось любиш, треба пересвідчитись у тому, що це взаємно, бо інакше ти у своїй гонитві за цим спричинишся до нескінченних бід». Саме тому свою справжність Квоут ховає за всіма замками світу. Бо його найбільша сила стала для нього найбільшою слабкістю…

Деякі слова Патріка Ротфусса стають отрутою і панацеєю одночасно, зокрема: «Нерозважлива любов багато в чому найщиріша. Всякий може любити щось тому що. Це просто, як покласти гріш у кишеню. Зате любити щось усупереч… Знати ганджі й так само любити їх… Це – рідкість, чистота ідеал». Так глибоко і чуттєво, що торкається серця і влучає стрілами в душу.

Цього разу навіть тиша стала особливою… «Буває така тиша, яку не відігнати навіть словами».

Це був фінал, від якого на мить втрачаєш свідомість. На останніх сторінках дихання стає нерівним, а пульс свідчить про те, що емоційний фон перебуває у досить хиткому стані. І вийти з нього дуже складно, складно переключити думки і терміново позбутися спʼяніння від цієї книги. Цей світ настільки мені полюбився, настільки він був прекрасний, що тепер порожнеча в душі відчувається ще більш гірко.

Знайомство із Квоутом точно залишило відбиток на моєму серці. А тепер… тепер я просто чекатиму наступної зустрічі з ним 💔