Таня П'янкова

Я давно не читала такої страшної книжки. Жоден трилер не зрівняється з тією жорстокості, яку творила партія на нашій землі. Я думала, що після прочитаного ще в школі твору Василя Барки "Жовтий князь", страшнішого я вже не читатиму. Але авторка пише так пронизливо і болісно, що слів не дібрати, щоб висловити почуття та емоції.
Голодомор - це наша історія і наша страшна правда. Це те, що болітиме завжди. Твори про голодомор читати дуже важко, але потрібно.
Я понад рік відкладала цю книжку. Тут не можна сказати, що вона сподобалась чи ні. Вона вражаюче страшна, але читати я все одно раджу.

1932-1933 роки.

Полтавщина. Село Мачухи.

Дуся разом із мамою, братом та бабусею намагаються вижити, шукаючи будь-яку поживу, але їхні тіла вже пухнуть від голоду, наливаються водою, лише доторкнись і шкіра трісне.

В той самий час Соля - дружина партійного чиновника, вгамовує біль від втрати дитини, напихаючись їжею, мов гуска, й пухне від неї. Її чоловік отримав посаду в Мачухах, а дружину відіслав до місцевого санаторію, аби там вона схудла.

Яким чином переплетуться долі головних героїв? Чи виживе Явдоха та її сім'я? Чи впаде полуда із очей Соломії?

Одна з найважчих книг про Голодомор, які я читала. У ній стільки болю мого народу, стільки правди, що ними можна захлинутися. Та попри біль, цю книжку потрібно читати всім, а особливо тим, хто сумує за совком і чекає на його повернення.

"Серце родить сльози, а вони не виливаються, доходять аж до самого горла і там пересихають..."

"Мені хочеться навіки її запам'ятати, передати цю пам'ять моїм дітям через власну плоть, через кров, через спазм ока, через холод мурашиних слідів під шкірою... Щоб вони, як і я, вже не могли осліпнути, забутися, одректися цієї пам'яті, цього марева, цього болючого потворного видива".

"Жодна людська сльоза не може розбавити густину крові, котрою вони залили Україну"
⠀
⠀
Одна з найгіркіших, найболючіших книг, які я читала. Роман про Голодомор. Не спогади, не статистика, а почуття і емоції українців, яких радянська влада вбивала голодом.
⠀
Село Мачухи на Полтавщині, 1933 рік. Молода дівчина Явдоха, яка з мамою Ганною і братом Мирославом намагаються вижити, і мріють про повернення батька, якого забрали як куркуля. Дружина партійного чиновника Соломія, яка переїданням намагається вгамувати страшний біль. Радянський посіпака Свирид, закоханий у чужу дружину - і водночас не припиняє ходити до юної дівчини. І Голод.
⠀
Голод тут як повноцінний герой твору, центр всього. Голодом лякають, голодом шантажують, голод панує над усіма думками і вчинками. Голод змушує людину піти на найстрашніші гріхи, оголює душу, відлущує все зайве. Людина віддасть найдорожче за кілька зернят. Скільки золота заробив Торгсін? І ота прекрасна вишиванка - для кого вона була шита, чи та дівчина ще жива?
⠀
Село стоїть пусткою. Не гавкне пес, не заспіває пташка. Ви знаєте, що з ними сталося. І у той же час, і тому ж селі коней годують медовими пряниками. Це такий метод лікування ожиріння партійців і членів їхніх сімей. Не знали? Не чули? Вірили у пропаганду про злих куркулів, які підкидають дітей на холодний ґанок сільради, лиш би не іти у колгосп?
⠀
Моральні муки, божевільна закоханість, шалене бажання жити і голод - всього вдосталь у цім романі. Насамперед болю - іншим не буває роман про 33-ій рік в Україні. Переплетені долі всіх героїв, до відрази прописані характери одних і до щему, до клубка у горлі - долі інших.
⠀
Я ніколи не думала, що існує скільки слів на позначення того, що їли під час Голодомору. Люди називали всі ці каші і коржі з бур'янів, кори і гнилого буряка, кожна "страва" мала свою назву. Це дуже страшно.
⠀
Я можу передбачити, що ви будете плакати, коли її читатимете. Але прочитайте.
⠀

Роман Тані П‘янкової від першого слова до останньої трикрапки чітко вписується в класичний канон художніх оповідей про Голодомор, психотравми якого досі лишаються частиною нашого генетичного коду. Глибока і пронизлива поетичність тексту роблять оповідь ще сильнішою та виразнішою.

Всі ми знаємо про голод 30-х років.

Вперше про це я дізналася у школі, як зараз пам'ятаю, сиділа на другій парті й уся увага моя була прикута до розповіді вчителя, яка розповідала, як люди їли своїх наймолодших дітей, аби прогодувати старших.

"Як?", подумала я, це ж неможливо!

З кожною прочитаною книгою я дізнаюся все більше і більше про ті страшні часи. Про Сталіна, який усе це запровадив, про те, що насправді ціль була знищити саме український народ, і що далеко не вся срср страждала голодом.

Стосовно книги, це просто неописанний жах, та попри це вважаю, такі книги варто читати й пам'ятати, аби знати того ворога, який намагався знищити нас, як націю.

Головна героїня, Соля, після загибелі своєї новонародженої дитини, втрачає розум, заїдаючи своє горе. Її чоловік, партієць, відвозить її до села під Полтавою, на "лікування", приховуючи при цьому, від неї страшну правду, яку коїть зі звичайними селянами. Так у селі вона зустріне зморених голодом людей та відчує запах смерті. Але, завдяки своєму страшному горю, їй таки вдасться врятувати хоча б кілька життів.

Подібні книги завжди важко описувати, а особливо оцінити, пальці не повернуться поставити 10, бо не вважаю такі книги фантастичними чи цікавими, та і низьку поставити зась не можу, адже це наша історія, наші предки.

Тому дану книгу залишаю без оцінки, але назавжди в моєму серці

«Ненависть - єдине з почуттів, котрі Бог забирає в тебе аж наостанку.»

Яку тяжку історію розповідає ця книжка! Про звичайних людей у звичайному селі на Полтавщині, які є уособленням катованого українського народу в часи Голодомору.
Страшні та болючі сцени досі перед очима і просто так не забудуться. Ось люди з опухлими ногами і животами; лежача жінка з виїденою навколо травою; ридаючі немовлята під сільрадою; Оленка на колінах на сцені; Свирид з червонокосою Тамарою; Дуся в руках у ката; Ганна зі зернятами пшениці в роті; Соля в дверях кабінету чоловіка; безумна Ількова молодиця з клунком поперед себе; мовчазний Голод на печі; той віз…

Приступаючи до читання роману, події якого відбуваються під час Голодомору, ніби-то розумієш що очікувати. Але правда приголомшує. Усвідомлення того, на що здатна людина, ні, мураха задля Червоної матки, вкотре вражає. У книжці є все найстрашніше, що можна уявити, думаючи про Голодомор. Ніщо не замовчено.

У Мачухах Голод. Тут же, край села пансіонат, де лікують близьких партії людей зі зайвою вагою. Голодом. Звісно, герої книжки є по обидва боки паркану пансіонату та їхні долі зрештою перетинаються.

Книжка наскільки болюча, настільки й цікава. Розповідь веде Дуся, яка мучиться від Голоду з мамою та братом; Соля, яку лікують голодом за наполяганням чоловіка-партійця; Свирид, який страждає від давнього нерозділеного кохання і віддав свою душу партії.
Так, книжка тяжка, з нею не відпочинеш. Але це саме та пожива для мозку, яка змушує думати, робити висновки, говорити про історію, вкладатись у колективну пам’ять.