Це дуже емоційна книга, вас чекатимуть гойдалки від сміху до сліз, й зміни ці — щодекілька сторінок. Все як у житті — радість та смерть поруч.
Авторка обрала дуже непросту тему — життя літніх людей. Молодим може здаватись, що після 70 років головне, щоб було де жити, спати, що їсти, ліки й та по всьому. Але життя продовжується та вирує, що треба окрім цих базових потреб закривати й емоційні потреби — спілкування з рідними, розваги й розуміння.
Віра Петрівна, вчителька української мови та літератури неочікувано для себе змушена переїхати із свого звичного дому до "Золотої осені" - будинку для літніх людей, а по-простому в "стардом". Вона сумує за онуками, переймається долею сина (який волонтерить й постійно їздить на Схід), вірить, що вона тут ненадовго. Вона стає своєрідним прихистком для життєвих таємниць мешканців цього будинку. Долі у всіх дуже різні, але об'єднує їх самотність й непотрібність 🙁.
Ніна Миколаїна, що постійно про щось розповідає й дивиться на життя позитивно, виявляється носить в собі невиліковну хворобу (якою не хоче обтяжувати свої трьох дорослих та благополучних синів), Язва має жахливу історію життя (загибель доньки) й своїм гострим язиком прикриває душевний біль, такі собі батьки Камбала й Художник, які зараз глибоко в душі тримають свою любов до дорослих доньок...
Дуже щемко й обережно показана наша теперішня реальність — через сина Віри Петрівни, через тугу Демидовича за загиблим сином, через плетіння сіток та листів до захисників та захисниць.
Фінал досить оптимістичний, але й дуже реалістичний, бо не є радісно-феєрверковим, а сповнений віри у майбутнє.
Й хоч тема доволі мінорна, але почуття викликає ніжні, щемливі й теплі.

Гостросюжетний кримінальний трилер, похмурий та реалістичний, на тлі холодного узбережжя шотландських островів. Те що я люблю, тому взялась до читання.
Так, похмурості вистачало: грудень на невеликому острові, дощ, темні дні, вітер — чудовий антураж до трилера. Але далі…
Репортерка Фрея Сінклер переїздить із Глазго до рідного маленького містечка Оркні. Вона очікує на результати діагнозу на аутизм й хоче розпочати життя з чистого аркуша. Й в перший же день її роботи в місцевому виданні тут стається неординарна подія — знаходять трупи 17-річної давнини, двоє підлітків (як вважалося раніше скоїли суїцид) скоріш за все вбили. Фрея занурюється в розслідування… Ніби цікаво, але...
Фрея розбурхували мою тривожність на кожній сторінці. Її дратувало все, що її оточувало: запахи, звуки, люди, події. Погодьтесь, доволі дивно для людини, професія якої репортер. Яка має спілкуватись із людьми, підтримувати соціальні зв’язки. Й мені було дивно, як людина нейровідмінна (цей термін був для мене новим) могла обрати собі таку професію, яка завдає їй постійного дискомфорту. Далі ми дізнаємось, що причиною її переїзду стали саме ментальні проблеми й підозра на аутизм. Й що вона робить — знову йде в професію, яка передбачає всі небажані подразники.
Звичайно, своєю поведінкою вона дратує колег й оточуючих (й не дивно, мене вона також дратувала). Її поведінка була доволі дивна — постійно йти на зустрічі (нагадаю, пов’язані із вбивством) не повідомивши нікому, де вона, з мінімальною зарядкою телефона, не відповідаючи на дзвінки навіть чоловіка. Й усе в тому ж дусі.
Ніби в читача мала виникнути до неї емпатія, але мене вона відверто дратувала. Вона чекала від колег розуміння й підтримки, але навіть не розказала їм про свої проблеми.
Щодо детективної складової — вона виявилась доволі простою, хоча й драматичною. Звичайно, Фрея стала головною в її розплутуванні, але в мене склалось враження, що їй просто пощастило. Й дивно, що вона лишилась живою.
Не сподобалось. Дуже дивно й дратуюче.