«Bunny, Bunny, Bunny, you're so funny»!

Химерна, дивна, запаморочлива історія, в якій вигадку складно відрізнити від реальності. «Зайчик» однозначно найнезвичніше, що я читала у житті, справжній книжковий експеримент, який надовго мені запам'ятається. Невеличкий спойлер: мені шалено сподобалося!

Здавалося б, сюжет знайомий і банальний: Саманта - звичайна собі дівчина, отримала шанс на мільйон — навчатися в престижному університеті на винятковій, безпрецедентній, найунікальнішій магістерській програмі. Вона боїться не влитися в тусовку «Зайчиків», адже вони такі надзвичайні, прекрасні, багаті панянки, а вона порівняно з ними звичайна сіра мишка, яка досягла всіх висот лише завдяки власному таланту і щасливому випадку. Але втілення ідеї авторки в реальність — це було нереально круто!

Феєрично. Вибухово. Зайчиково.

Читаючи «Зайчика» нереально втриматися на плаву реальності, непомітно я занурилася в наркотичну подорож-сон сторінками книги. Відверто скажу, скоріше за все я не зрозуміла частину алюзій, метафор і відсилок. Десь з середини мене почало переслідувати відчуття, що я інтелектуально не доросла до цієї книги, але це не завадило мені отримати кайф і насолодитися кожною миттю історії.

Готична сатира, дарк-академія в декораціях глем-рокової казки. Книга, в якій нічого не є тим, чим здається на перший погляд. Але якщо зняти рожеві окуляри, помітними стають всеосяжна самотність, недовіра до світу, пошук ідеалів, прийняття себе, усвідомлення власних страхів, трагічне минуле, прийняття і переживання втрати.

Я у захваті від стилю авторки. Місцями я відчувала, як історія підхоплює мене, дурман зайчикових пігулок проникає в мою свідомість, фарбує реальність в глазурово-рожевий колір. Екстремальні літературні експерименти, символізм і образність, фантасмагорія і магічний реалізм — все змішалося, грані стерлися, а залишився тільки він — «Зайчик».

«Зайчик» дивний, його складно описати словами, визначити, усвідомити. Як сприймати все побачене Самантою — наркотичним сном, психотичним епізодом, проявом магічного реалізму, дипломною роботою — я остаточно не визначилася. Можливо, це було все водночас, а можливо дещо зовсім інше. Це була неймовірна фейрична подорож.

Впевнена, що перечитуючи, «Зайчик» ще неодноразово мене здивує!

«До зустрічі в Салоні непристойностей, Зайчику!»

Історія про трьох сестер, які мають різний характер, світогляд, долю. З дитинства між ними точиться безупинна війна: сварки, образи, ревнощі, заздрощі. Вони здатні зрадити одна одну, обманути, підставити, а миті злагоди короткі та оманливі.

Типові «совєцькі» батьки, які вибрали не показувати дітям власних почуттів, ростили їх без проявів любові, підтримували та заохочували атмосферу суперництва поміж них. Роман мав розкрити тонкощі родинних стосунків і показати, як хибне виховання батьків вплинуло на долю трьох сестер. Але не склалося.

Ідея роману дійсно крута, але її втілення дуже слабке. У мене склалося враження, що авторці поставили жорсткий ліміт на кількість сторінок, а на редактуру взагалі коштів не виділили. Текст здається максимально стислим, уривчастим, обрізаним. Я ніби читала короткий переказ, в якому мені стисло переповідали головну інформацію.

Емоційність оповіді не просто відсутня, а моментами йшла в абсолютний мінус. Читаючи, я не відчувала абсолютно нічого. Я намагалася перейнятися долею дівчат, але авторка зробила це нездійсненним завданням.

Тон оповіді не змінювався, незалежно від подій роману, чи то була романтична сцена першого освідчення, чи смерть одного з персонажів, авторка дотримувалася стриманого безособово стороннього погляду. Жодних прописаних емоцій персонажів, поведінка дівчат нелогічна і шаблонна, характери залишилися не розкритими.

Мене бісило постійне перескакування між локаціями, персонажами, подіями. В одному абзаці дівчата сидять з батьками проводять чергову «сімейну нараду», а вже в наступному реченні змінюються і дійові особи, і локація. Текст виглядає так, ніби з нього навмисне вирізали цілі шматки — сцени, описи, діалоги — усе, що могло б додати історії глибину, повноту, сенсовість.

Після прочитання у мене залишилося відчуття, що вся історія — це промоушен вагітності. Авторка ніби і намагається піднімати важливі питання, але особисто у мене таке враження, що всю книгу мені втирали, що я от прямо зараз маю піти і завагітніти. Пролайферам однозначно сподобалося б, я такий тиск на жінок не підтримую і засуджую.

«... гнів ніколи не зможе відновити справедливості там, де її не існує».

Ви колись задумувалися над тим, що вийде, якщо поєднати містику з конспірологічними теоріями? Якщо ні, то не варто хвилюватися, Дін Кунц вже зробив це за вас і написав «Будинок на краю світу».

Роман починався досить повільно, навіть дещо нудно на мій смак. Кеті живе на маленькому ізольованому острові Сходи Якова. Переживши у минулому глибоко трагічні події, вона прагне лише усамітнення та ізоляції, аби поринути у смуток і горе. Вона не живе, а виживає з єдиною метою — виконати Обіцянку. Більше двох років вона проіснувала у вибраній самотності, поки надзвичайна подія на сусідньому острові сколихнула її тихе життя.

На острові Ринґрок нібито працює геологічна дослідницька установа, Кеті звісно не вірить в подібні нісенітниці, а один вечір підтверджує її теорії. Насправді на острові проводять надсекретні дослідження над об'єктом, який потенційно здатен знищити все людство.

Об'єднавшись з Лібі, підліткою-донькою науковців з Ринґрока, вони мають не тільки врятувати світ від перетворення таємничими злими силами, але й втекти від урядових структур, які мають на меті будь-яким чином приховати шокуючу правду.

Персонажі ніби і непогано написані, але здаються досить шаблонними. Мені було важко проникнутися їх тривогами і життєвими труднощами. Якою б жахливою не було минуле Кеті, її трагедія описана так безлико і безособово, що майже зовсім не викликала співчуття.

Мене відверто бісило, що Кунц створив персонажок, які вже були готові до настання Апокаліпсису. Лібі супер-дівчинка, надзвичайно розумна, витривала, вміє кидати топірці, водити катер і швидко навчилася вправно стріляти. Кеті взагалі майже спецпризначенка. Кожен раз коли вони майже без зусиль долали чергові труднощі, у мене виникало бажання закотити очі. Мені було складно вболівати за них, а фінал виявився досить передбачуваним.

А ще мені дуже не вистачило передісторії острова Ринґрок, деталей про експерименти над секретним об'єктом і його походження.

Збірка з тринадцяти коротких історій, в яких переплітаються містика, горор, соціальна драма, антиутопічна реальність, біблійні мотиви. Емоційні глибокі історії, які проникають у свідомість і змушують міркувати над питаннями, які зазвичай вибираємо ігнорувати.

В невеличких оповіданнях автор вдало концентрує темряву, напругу, біль, спустошення, передає почуття та прагнення персонажів. В збірці розкрито багато соціально важливих тем: алкогольна залежність, психологічні травми, фізичне насилля в сім'ї, самогубство, страх і прийняття втрати.

Читаючи деякі оповідання я неодноразово задумувалася, що все-таки страшніше: кровожерливі монстри, керовані невідомими надприродними силами чи безжальна реальність, в якій найстрахітливіші створіння носять обличчя людей і ходять непомітно серед нас. Таким прикладом є оповідання «Крики», яке хоча і задумувалося як містичне (про це розповів сам автор на обговоренні), я не могла сприймати інакше як історію про вбивцю-психопата, монстра, який сховався у свідомості людини.

«Гончаки з пекла» — лагідне нагадування, що варто зважувати наслідки прийнятих рішень, адже спокута неминуча і покарання за кожен злочин досягне винуватця.
«Гра з чужим життям — це теж наркотик».

«До мами» — найболючіше оповідання збірки. Пронизує до кісток від усвідомлення, що подібна історія цілком реальна. Про доведення до межі, коли крок у безодню стає єдиним шляхом вивільнення з щоденного пекла.
«Чуже співчуття не загоює рани. Вони все одно кровоточать і болять».

«Шепіт сосен» — про мої улюблені Карпати. Не варто зневажати природу, винищувати прадавні ліси з могутніми деревами заради власне благо, адже кара може прийти зовсім неочікувано. Насичене, криваве, динамічне оповідання.
«Дерева. Вбивці! Пи-ля-ти!»

Першою я читала новішу збірку автора «Монетку підкине кожен» і в ній відчувається професійний ріст авторв, і хоча «Шепіт сосен» для мене дещо слабша, кожне з оповідань сподобалося.

«Те, що видається нормальним, — насправді лише ілюзія».

Четверо українців прилетіли в Марокко на відпочинок, натомість потрапили в епіцентр надзвичайної ситуації, причини якої залишаються невідомими. Незадовго до цього лабораторії в Гамбурзі провели експеримент, результати якого мають змінити майбутнє людства.

Враження від книги залишилися доволі суперечливими.

В основі історії декілька сюжетних лінії, які одразу не переплітаються, мені було доволі складно прослідкувати і не заплутатися в подіях кожної з них. Місцями відчувалося, що автор хоче вкласти забагато інформації в короткий об'єм тексту. Мені хотілося б повільнішого та глибшого занурення в окремі сюжетні гілки, без різкого перестрибування між локаціями і героями. Самих персонажів було забагато і не всі вони були рушіями сюжету.

Відчувається, що автор продумував науковий бекграунд роману, але (не вірю, що таке пишу) мені було забагато наукових моментів. Разом з різноманіттям персонажів та сюжетних лінії, особисто мені текст був дещо складним для сприйняття.

Через першу третину історія я продиралася ледь не силою, все очікуючи на якийсь момент, який зміг би захопити і полонити всю мою увагу. Після катастрофи події стали поступово набирати обертів, до наукового трилеру додалися екшн сцени, переслідування, перестрілки. Динамічність історії наростала і вже останні п'ятдесят сторінок я дочитувала в режимі нон-стоп.

Фінал сподобався, нестандартний і неоднозначний, залишився приємний післясмак.

P.S. Окремо хочу відзначити, наскільки круто автор передав атмосферу Марокко. Читаючи, я ніби насправді опинилася там: детальні описи природи, старовинних міст, побуту та культурних особливостей відкрили для мене цю пекельну африканську країну.