«Двері у Вирій» - це продовження історії Зоряни, в якій вона опиняється у складному внутрішньому конфлікті між бажанням помститися Іванні за смерть батька та порятунком сестри Аврори, та між коханням до Свята. Свят стає для неї надійною опорою і джерелом сили, допомагаючи не зламатися навіть у найважчі моменти. Саме ця боротьба між помстою та любов’ю формує емоційне серце книги, роблячи Зоряну живою, справжньою і по-людськи складною героїнею.

Світ Вирію, хоч і залишається загадковим і ефемерним, продовжує створювати особливу атмосферу: тут боги і духи з’являються нечасто, що додає відчуття містичності й таємничості. Ключові сюжетні події, такі як вбивство Іванни Купалою і оживлення Зоряни вже в ролі богині в обмін на загадкову угоду, відкривають нові сторони історії та готують ґрунт для подальшого розвитку у наступній книзі.

Водночас деякі епізоди викликають відчуття поспіху: доля Софії, подруги Зоряни, розвивається надто швидко і залишає бажати більшої глибини, а стиснуте зізнання Свята про його походження і роль Зоряни в його порятунку могло б бути розкрито більш детально. Адже їх повʼязує частина життя, а не декілька сторінок.

Загалом, це історія про дорослішання, прийняття відповідальності і готовність жити з наслідками власних виборів. Зоряна проходить через біль і сумніви, але зрештою обирає шлях, який вимагає сили і мудрості.

Перша книга мені сподобалась більше.
«Двері у Вирій» - це не ідеальна книга, але вона зберігає справжнє українське серце і душу. Це історія про те, як у найскладніші моменти підтримка близьких і сила любові допомагають вистояти, а вибір, хоч і важкий, робить нас сильнішими.

Ця книга про те, як насильство руйнує не тільки тіло, а й особистість. Про те, як важко повернути себе після того, як тебе зламали.

Після зґвалтування головна героїня Іден ніби розділяється на дві частини. Була одна - та, якою вона була до цього, і стала - зовсім інша. Упродовж усього роману я відчувала це чітке роздвоєння особистості. Її буквально «перемикає». В одні моменти вона намагається бути нормальною, мовчки терпіти, вдавати, що нічого не сталося. А вже в наступну секунду - повністю зникає її справжнє «я», вона стає агресивною, холодною, відстороненою, ніби бачить себе збоку. Це не просто посттравматична поведінка, це спосіб вижити, в якому вона втратила зв’язок зі справжньою собою.

Найважче було спостерігати, як вона свідомо уникає всіх, хто її по-справжньому любить. Джош - це той, хто міг би стати її опорою. Але вона обирає зовсім інших: випадкових хлопців, поверхневі стосунки, секс без жодного емоційного зв’язку. У певний момент я навіть зловила себе на думці, що ніби вона карає себе за те, що сталося. Ніби вважає себе брудною, зламаною і тому свідомо не дозволяє собі нормального кохання.

Коли вона нарешті визнає, що з нею сталося, і наважується розповісти про зґвалтування, здається, що з’являється надія. І все ж, у фіналі вона знову «перемикається»: зустрівшись із Джошем, який все ще її кохає, вона… знову тікає. Вона відмовляється дати собі шанс. Я очікувала хоч якогось кроку вперед. Але ні, її рана ще надто глибока. Вона досі не дозволяє собі бути тією, якою була - і, можливо, ще не готова стати новою собою.

Це важка книга. Без катарсису. Без остаточного зцілення. Але в цьому і її сила. Вона показує правду - жорстоку, незручну, неприємну. Вона змушує бачити не просто «жертву», а людину, яка розпалася і не може склеїти себе назад.

Моя оцінка - 9 з 10. Це щиро, глибоко і чесно. Але емоційно важко, особливо коли дуже хочеш, щоб героїня врятувалася.

На жаль, книга мені не сподобалась.

Сюжет — або радше його відсутність. У центрі історії — юна Сесілі, яка приїжджає до нового містечка, знайомиться з групою загадкових хлопців (тією самою «Ватагой»), і… далі все крутиться навколо того, з ким із них вона спатиме. Усе. Жодного глибшого конфлікту, сенсу чи розвитку персонажів. Усе надто поверхнево.

Сексуальні сцени — їх просто забагато. Складається враження, що кожна друга глава — це опис постільної сцени. Якщо прибрати всі інтимні епізоди, залишиться хіба що зо два розділи з якимось натяком на події.

Герої — картонні. Їхні мотиви залишаються незрозумілими, особливо Сесілі. Її рішення, стосунки з кожним із хлопців, подальші драми — усе виглядає надуманим і надто зручним для авторки. Особливо розчарував момент, коли вона дозволяє собі закохатися у двох хлопців одночасно, і це подається як щось нормальне.

Проблеми з тоном книги — авторка намагалася зробити щось на кшталт еротичної драми з елементами психології, але вийшло дуже сумбурно. То драма, то секс, то знову драма, але без глибини.

Якщо ви шукаєте емоційне занурення, розкриття характерів, конфлікти, які змушують думати — ця книга не для вас. «Ватага» більше схожа на фанфік, де головна мета — зробити все максимально гарячим, забувши про логіку, сюжет і сенс.

“Служниця” — психологічний трилер, який тримає в напрузі до останньої сторінки. Це історія про Міллі — дівчину, яка отримує роботу покоївки в елітному маєтку родини Вінчестерів. Здається, їй пощастило: дах над головою, стабільна зарплата, шанс почати все з чистого аркуша. Але атмосфера в будинку — холодна й напружена.

Дружина господаря, Ніна, постійно чіпляється до дрібниць, поводиться з Міллі, ніби шукає привід зламати її. А донька — маленька “королева”, яка дивиться згори вниз і вважає всіх навколо своїми підданими.

Попри все, Міллі тримається. Та згодом стає зрозуміло: вона теж має темне минуле — те, що може змінити хід усієї історії. І саме тоді, коли здається, що всі карти розкриті, авторка перевертає все з ніг на голову.

Ця книга викликає бурю емоцій. Вона не відпускає. І навіть коли перегортаєш останню сторінку — серце ще довго б’ється швидше. Раджу всім, хто любить непередбачувані сюжети, сильні характери та інтригу.

Це неймовірне українське фентезі, яке читається на одному диханні. Події розгортаються у Києві, серед знайомих назв і з українськими іменами, що додає історії ще більшої глибини й теплоти. Таня Гуд майстерно вплела в сюжет українські міфи та легенди, створивши абсолютно унікальний світ — наш, але чарівний.

Під час читання мене буквально розривало від емоцій: було цікаво, іноді страшно, іноді — навіть огидно (сцена з пацюками змусила здригнутися), а ще — чуттєво, гнівно, зворушливо. Ця книжка — як гойдалка: від світлої, майже дитячої казки — до темних глибин людських рішень і наслідків.

Особливо вразила сцена розправи з батьком Зоряни — вона шокувала, бо зовсім не очікувала такого повороту. А сцена 18+ здивувала, бо раніше в книзі все було майже невинно. Але найбільше мене зворушили слова:
«…дім — це там, де сімʼя. І ніякі чари цього не в змозі змінити»
та
«любов — то найвищі чари».
Ці рядки — як сердечна суть усієї історії.

А фінал… Він змусив мене плакати. Не лише через сюжет, а через щиру подяку автора — таку особисту, живу, справжню. І тепер я точно знаю: я читатиму продовження.