Якщо коротко, книга про життя після смерті, але не стільки про потойбіччя, скільки про пошук спокою через переосмислення себе як сутності та певні внутрішні трансформації.

Вона відрізняється від "Дім у волошковому морі". Повільніша, тягуча. Герої не такі колоритні, хоча тепло від сім'ї Фріман безперечно відчутно. Та якщо "Дім" я уявляю Pixar-овським мультом, то "Шепіт" - це фільм. Але, щоби він мені сподобався, сценарій мав би набути трохи більшої реальності (в плані швидкості трансформації) і меншої ідеалізації двох головних героїв.

Також маю зазначити, що це квір-література 🏳️‍🌈 Тому якщо ви досі нервуєте від ЛГБТК-прапору, не беріть цю книжку) Візьміть щось з наукової літератури 😁 А як ні, то не відривайтеся від свого толстоєвського, ну 😅😅

"Бракована людина" Дадзай Осаму.

Це книга про саморуйнування й намагання знайти хоч якийсь порятунок у жінках, у самоті, в алкоголі, наркотиках — де завгодно. Але порятунку немає.

Головний герой, Оба Йодзо, — майстер масок. Він грає дурника, блазня, аби бути прийнятим, але всередині в нього суцільна тріщина. Він постійно ховається від світу, який не відчуває його, а він не відчуває світу.

Мені особисто герой то бив бридкий, то я йому співчувала, то сварила "Та коли ти вже нарешті подорослішаєш?! Світ не крутиться навколо тебе! Озирнись, тут є люди, що приймають тебе, а ти те тільки і робиш, що жалієшся!"

Коротше, я не знаю. Автор так і залишає читача без моралі, без висновків і якогось логічного завершення картини. Тому і я залишу вас з отаким моїм відгуком. Можу собі дозволити)

"Дарлінґи" Ханна Маккінон.

Мені ця книга нагадала "Спитайте Мієчку". Тільки родина зібралася не у маленькому будиночку у селі, а у великому особняку на березі океану. Але якщо "Мієчку" читаєш просто заради атмосфери, то тут глибше підіймаються питання сімейних стосунків. Авторка вміло розповідає нам про персонажів через їх минуле і наче намагається нам все пояснити таким чином. А пояснювати є що, бо там хана 😁 [Тіш, я тебе ненавиджу]

І все би нічого, але, пані Ханно, що з кінцівкою? Ви поспішали кудись чи що? Бо мені не вистачило цілого розділу і в сюжеті виявилася величезна діра. Я прямо кілька разів поверталась назад, щоб упевнитися, що нічого не упустила, сторінки не склеїлися і в мене не настільки погана пам'ять. Тож мені особисто це все зіпсувало і авторкою якось цікавитися більше не хочеться 🤷

Отакої.

"Маленький апокаліпсис" Тадеуш Конвіцький.

Книга така тоненька, але як же я від неї втомилась 😰 Автор описує один день, всього лише один день, і надто важливий, щоби бути легким. Адже герой, варшавський інтелігент часів ПНР, отримує завдання: у знак протесту спалити себе під Палацом культури, символом радянської присутності, та ще й в момент, як з нього виходитимуть учасники з'їзду компартії.

Стиль дуже важкий і я думаю, автор зробив це навмисно. Щоб глибоко передати стан безсилля, змореності, емоційного зламу, Конвіцький плутає та ускладнює роздуми героя тяжкими зворотами, метафорами, постійними повторами, якимось хаосом у реченнях. І це працює, бо мені ставало ледь не так само важко, як і герою. Сюди ж ще й депресивні описи міста, безкінечні транспаранти і галаси про соціалізм, алкоголь, смрад, суцільна брехня, агентура. Життя стає максимально безглуздим, а дії - марними. І, схоже, тут Конвіцький показує головну небезпеку тоталітаризму: він не стільки вбиває людину, скільки вимикає її внутрішній двигун.

Я все ще не знаю, чи сподобалась мені книга. Важко навіть думати про неї. Однак автор можливо того і прагнув.

"Важкий понеділок". Санджай Ґупта. Чому про неї ніхто не пише? Адже вона точно варта уваги.

Як же я таке люблю! Коли читаєш не заради "почитати", а замислитися ледь не в кожній главі. А тема тут ох яка непроста...

Найкращі хірурги однієї з найкращих лікарень США борются не просто зі складними клінічними випадками, але здебільшого зі смертю. Та іноді програють... в тому числі і через власні помилки... І тут ми дивимося прямо в очі людському фактору, адже будь-який професіонал своєї справи — в першу чергу саме людина. А людям властиво робити помилки, і невідворотні також( Ні, автор не відбілює і не виправдовує промахи лікарів, але показує зворотню сторону. Як лікар проживає цей біль, як помилки впливають на його підсвідомість і подальшу працю та як вчиться жити із цією тінню далі.

Для мене особисто ця книга не виключно про тонкощі лікарської практики. Через всі ті історії (а їх достатньо, щоб заглибитися в тему як слід) починаєш замислюватися і про свої помилки, про те, що вже не виправити і неможливо просто пробачити собі та відпустити. Адже це не кнопка. І ми — не машини. Ми — люди.