Юрій Іздрик

чудова книга!

Неймовірно ніжні, чуттєві, палкі вірші у цій збірці! Як гарно писав Микола Вінграновський – не передати словами. Раджу до прочитання, якщо ви кохаєте або хочете відчути це почуття. Повага видавництву за якісний папір та наповнення. Я в захваті!

раджу читати цю книжку:

– якщо ви любите Іздрика або ще ніколи не читали його поезій;
– не можете сконцентруватись на великих формах і потребуєте текстів, написаних коротко, емоційно, гарно;
– збираєте колекцію від Абаби ;)
– всім! бо ця книжка варта, щоб її прочитати💕

На вигляд смачна,колір,тиснення,закладка,тонка хрустка бумага.Зміст неперевершений.

Чудова книга, наповнена поезією про любов, на всі смаки. Така гарна, що милує око. Видання якісне. Книга допомагає ознайомитися з українською літературою краще. Хороший подарунок для людини, яка захоплюється поезією.

Отримала цю книгу в подарунок, коли її неможливо було вполювати. Такі різні і такі прекрасні вірші наших авторів. Є про що подумати, посміятись тапоплакати. Чудова книга як на подарунок, так і у власну бібліотеку.

Неймовірна книга. Скільки кохання на її сторінках. Так романтично, що я прочитала вже двічі!
Це ідеальна книга для будь-якого настрою, з нею можна дійсно відпочити, не треба слідкувати за сюжетом, просто і щиро насолоджуватись. Вона може стати прикрасою бібліотеки і прекрасним романтичним подарунком.
Щиро вдячна Івану Малковичу за таку прекрасну антологію.

Мрію про цю збірку🩷, зі слів багатьох людей - вона та її впорядкування неймовірне💔

Ця збірка просто неймовірна, така різна, романтична, душевна! Оформлення мого улюбленого видавництва тільки підкреслює те, що чекає всередині.

Його поезія — це ніжність, інтелект і здатністю ловити моменти життя, що минають непомітно. Відчувається незвична теплота і чуттєвість, вміння передати емоції через невеликі, але сильні деталі.
Вірші зачіпають теми втрат і болю, але завжди є місце надії і пошуку світла. Його поезія не тільки про смуток, а й про силу жити, любити, навіть коли здається, що все вже втрачено.

«Не шукай нічого поза собою,
Весь світ — це ти. І тільки ти.»

Тут кожен читач може знайти частинку себе. Це заклик до того, щоб не шукати відповіді у зовнішньому світі, а звертати погляд всередину.

Це не просто поезія для того, щоб її читати — це поезія для того, щоб нею жити, щоб бути її частиною.
І це те, що робить вірші Юрія Іздрика такими незабутніми!

"Так ніхто не кохав. Антологія української поезії про кохання" — це збірка, яка зачіпає найглибші струни душі, наповнюючи серце одночасно болем і красою. Кожен вірш у цій антології — це не просто слова, це емоції, переживання, пристрасті, які живуть у кожному з нас, і які знаходять свій відгук у найтонших куточках серця.

Я була вражена тим, як українські поети змогли втілити в своїх рядках всю складність і багатогранність кохання. Це не лише емоції від зустрічі з коханою людиною, але й сум, розлука, невиправдані надії, що залишають по собі біль. Поезія, яку зібрано в цій антології, вражає своєю щирістю і глибиною. Вірші — це справжні твори мистецтва, де кожне слово, кожен образ продовжує звучати в душі ще довго після того, як ти закриваєш книгу.

Читати "Так ніхто не кохав" — це немов поринути у саму сутність кохання, відчути його смак, його біль і його світло. І хоча кожен поет вкладає в свої слова частину себе, у кожному з цих віршів я знаходила відгук своїх власних почуттів. Тут є все — від ніжності та захоплення до розчарування і туги. Це не просто антологія, це справжній емоційний калейдоскоп, який розкривається перед тобою в найрізноманітніших відтінках.

Ця книга стала для мене не просто читанням, а цілим досвідом. Вона нагадала мені про те, як важливо цінувати кохання в усіх його формах — як у моменті щастя, так і у хвилини гіркоти. І хоча слова поетів часто звучать як болючі спогади, вони вчать нас любити глибше і щиріше, не боячись відкривати своє серце.

"Так ніхто не кохав" — це вірші, які не просто читаються, а відчуваються. Це емоційна подорож через усі відтінки кохання, яка залишає у душі теплий слід і дарує відчуття того, що ти не один у своїх почуттях.

Варнер Херцог вважав вершиною німецькою культури незакінчену п’єсу Бюхнера “Войцек” (яку довгий час називали “Воццек” через поганий почерк драматурга). У п’єсі йдеться про чоловіка, який почав божеволіти і убив свою дружину з ревнощів. Іздрик також не пройшов повз цей твір, можливо навіть цих творів, адже говорив, що його проза “органічно поєднується з візуальним мистецтвом”, тому можливо й сам дивився, як “Войцек” працює на візуальному рівні.

“Воццек” Іздрика — це історія нещасного кохання, яка подана в химерному стилі, де перемішані спогади, сни, фантазії і роздуми. Герой схибнувся і тепер перебуваючи в палаті снить, згадує, рефлексує. Чи він намагається втекти у сни, які звільнять його від болю, чи навпаки хоче вибратись зі своїх снів, щоб почати жити? Ця книга не має якогось чіткого пояснення, читач сам має дійти висновків згідно зі своїм досвідом та асоціаціями. Іздрик вибудовує текст таким чином, що ділячись мареннями і досвідами героя, намагається розмити фізичні та просторові обмеження, створити тривимірність тексту. Ніби автор запрошує до простору книги, де не має ні початку, ні кінця.

В розділі книги “Шеол”, чи то розповідається про книгу, яку пише Воццек, чи автор іронізує над своїм задумом. Або ж, можливо, “Воццек” і є тією книгою, яку пише герой, в перемішку з його пробудженнями та снами.

“Тоєві хотілося уникнути набридливої лінеарності чи навіть прямолінійності тексту, необхідності читати від початку до кінця, чи принаймні знати про початок і кінець — над подібним завданням бився згаданий раніше Кортасар”.

Це чиста постмодерністська гра. Іздрик деконструює звичну нам структуру роману. Тут не буде типової композиції чи сюжету. І загалом є плани усунути автора, а потім і саму мову. Згодом автор іронізує, що плани залишатимуться планами, аж поки не буде написане перше слово. А де повинне бути це перше слово в тексті без початку і кінця? Ну Воццек знаходить вихід, він пише обидві частини тексту одночасно. Можливо, це пряма підказка автора, як треба читати цю книгу? Як у “Грі в класи”, коли Кортасар запропонував кілька варіантів читання книги: лінійну і за спеціальною схемою.

Попри те, що є амбіція піддати руйнації саму мову, а можливо й завдяки цьому — тут дуже багато уваги приділено мові, фонетиці, звучанню тексту, його акустиці. Імпресивні фрагменти і потоки свідомості перемішуються з розповідним стилем. Це ніби зріз запаленого розуму, що то в свідомості, то марить. Але це так добре написано, що ти не в’язнеш, текст буквально поглинає тебе.

Ну і який же постмодернізм без інтертекстуальності: тут багато цитат, алюзій, посилань і натяків. Звісно, тут згадуються Кортасар і Борхес, є алюзії на Тичину, є прямі цитати, як, наприклад, з вірша поетки Г. Петросаняк: "ґраційно тримаючи кошик, перетинає майдан жінка з медвяним відтінком волосся й ім'ям спартанки".

Автор вплітає це все у текст і багато що лишиться непоміченим, але це не критично, то просто ще один шар, який робить текст більш просторовим і невичерпним одним прочитанням. Текст самодостатній, він пливкий і гладкий. Ти читаєш і не можеш зупинитись. Іноді мова розпадається, утворюються якісь дивні слова; літери міняються місцями, або ж взагалі слова шикуються в якомусь своєму порядку. Так перший і другий розділ закінчуються молитвою. І ця молитва виглядає таким чином, ніби передає розщеплення мови, або ж розщеплення характеру героя. А можливо ця молитва його заганяє в марево і маячню, після яких все починається по колу: з’являється біль, який повертає його до життя, і він чекає завершення ночі; або ж він чекає завершення дня, щоб заснути і забути про біль.

Мені подарували цю збірку на день народження, і тепер я дарую її близьким людям. Це дійсно красиво... Іздрик вміє зачепити